Глава 10

Від його крику, здається, затремтіли навіть шибки у вікнах. Генерал нарешті опустив ніж, але продовжував спопеляти мене поглядом крізь темряву.

- Ну й навіщо так репетувати? - я потерла затерпле горло. - Краще поясни, як ти взагалі дізнався, що я повернуся? І чому ти не в казармах?

- Це моє питання… - просичав він, ледь стримуючись.

Батько не встиг нічого додати. Двері до кімнати відчинилися, і на порозі з'явилася мама. Як завжди красива та зібрана, що б не сталося. Навіть якщо вона й здивувалася моїй появі, то не подала виду. Мама підійшла й міцно обійняла мене, примовляючи:

- Рада, що в тебе знайшлася можливість провідати нас із батьком.

- Провідати?! Можливість?!

На татусевому лобі з'явилися пульсуючі жилки, а обличчя налилося багрянцем.

- Ви з мене знущаєтеся? Якого біса ти тут?!

Його голос звучав тихо й спокійно. Проте цей спокій був напускним. Коли генерал говорить отак, це означає лише одне - він за крок до божевілля.

- Мені не дозволили вийти через твою забаганку. Я й так провела в тій тюрмі занадто багато часу, тому просто не втрималася, - стенула я плечима й обурено додала: - Не варто було писати такі прохання. Сам винен!

Я задоволено споглядала, як кулаки генерала то стискаються, то розтискаються.

- Ти. Уже. Не. Дитина. І. Маєш. Навчитися. Відповідати. За. Свої. Вчинки, - процідив він крізь зуби кожне слово.

- Я відповідав! Але ти вирішив, що мені мало! - образа й несправедливість так і кипіли в мені.

- Ти розумієш, що через цю витівку тебе можуть відрахувати? - погрозливо запитав він.

- Справді?!

Коли батько побачив у моїх очах захват і надію, це стало останньою краплею. Він вибухнув. Кричав, що я невдячна, що руйную всі його старання. А перед тим як вийти з кімнати й грюкнути дверима так, що зі стелі посипалася штукатурка, генерал пообіцяв: він зробить усе, аби я довчилася до кінця. Я ж у своїй звичній манері крикнула навздогін, що виконати цю обіцянку йому буде ой як нелегко.

Мама протягом усієї нашої сварки поводилася незворушно. Вона просто сіла на диван і покликала покоївку, яка принесла закуски. Коли я нарешті повернулася до неї, то побачила, як вона задумливо жує канапку. Після театральної капітуляції батька мама перевела погляд на мене. А я просто стояла й дивилася на неї з роззявленим ротом.

- Юначе, стуліть пельку, щоб звідти не вилітали сороміцькі слова. Інакше я знову візьмуся за мило.

Погрозі я підкорилася і слухняно зробила те що порадили. У пам'яті мимоволі спливло, як мені щойно виповнилося одинадцять. Тоді я проводила купу часу на полігонах. Навчалася бою, тактики і... міцних слівець. Якось у нас гостював мій двоюрідний брат по батьковій лінії. Уже й не згадаю, через що виникла суперечка. Але мене вчили не бити тих, хто не може захиститися. Тому замість бійки я засипала його такою добірною лайкою, що всі слуги довкола просто завмерли з роззявленими ротами. Дехто червонів від почутого, а кілька слуг навіть потай дістали записники, щоб швидко занотувати нові вирази.

Матуся саме йшла тією стежкою до саду. Вона різко зупинилася. Тоді я вперше побачила, як її аристократична маска дала тріщину. Замість спокійної, холодної дами, якою вона завжди була на людях, переді мною постала розлючена жінка. Вона вихопила в найближчого вартового спис і кинулася за мною. Зрештою мене впіймали, тримали силою, а матір лагідно намилювала мені рот шматком духмяного мила, спокійно повторюючи правила етикету.

Від цих спогадів мене аж пересмикнуло.

- Навіщо ти так із батьком? - її голос вирвав мене зі спогадів.

- Він не питав моєї згоди, коли запихав до військової академії. Чому ж я маю просити в нього дозволу? Я йому не в'язень, - відповіла я, підходячи до накритого столу й тягнучись до їжі.

- Розумію. Але постарайся не ускладнювати йому життя. Він і так почувається винним…

Вона не стала пояснювати, за що саме. Для цього слів не потрібно - ми обоє чудово все знали.

- Знаю. Але це не заважає йому чинити так, як заманеться, зовсім не зважаючи на мою думку, - ображено пробурмотіла я, запихаючи до рота рибні канапки.

Якийсь час ми сиділи мовчки й просто їли. Кожна думала про своє. Зрештою мати підвелася, міцно обняла мене на прощання й пішла. А я нарешті попленталася спати. Треба було встати на світанку й непомітно вислизнути з дому, поки мене не спіймали й не повернули під замок.

У потрібний час мене розбудили легкі удари струмом по руці. Своєрідний магічний будильник. Ледве розліпивши очі, я почала збиратися. Коли все було готово, тихо відчинила вікно. За ним сонце вже починало освітлювати променями дахи сусідніх будиночків. Споглядання цієї краси, де з кожним спалахом світла танула темрява, зігріло серце. На обличчі розпливлася посмішка.

Наспівуючи дитячий мотивчик про волелюбного кота, я обережно перемахнула через підвіконня й опинилася на даху. Активувала магію повітря, направляючи закляття на своє взуття. Навколо яких закрутилися ледь помітні сріблясті вихори. Тіло миттєво втратило вагу, і я м'яко відірвалася від поверхні, немов невагома пір'їнка. Я майже ковзала в повітрі, ледь торкаючись розігрітої сонцем черепиці, а в обличчя бив свіжий ранковий вітер. Я попрямувала до місця, де зможу надійно сховатися.

Саме в ту мить, коли моя маківка зникла за парканом маєтку, на подвір'ї знявся неймовірний ґвалт. Затупотіли десятки ніг, забряжчала зброя, а над усім цим хаосом пролунав знайомий лютий рик:

- Ловіть засранця!

Моя посмішка стала ще ширшою. Показавши язика в бік будинку, я весело припустила знайомими вуличками в напрямку одного з театрів. ,,Гра почалася, - мстиво подумала я. - Побачимо, як швидко суворий генерал мене знайде”.

Проте саме тоді, коли я пробігала між провулками, до мене долинули чужі голоси. Інстинкт самозбереження підказав затамувати подих і підслухати розмову. Те, що я дізналася, приголомшило: про мою самоволку вже знають у навчальному закладі, і мене активно шукають.