Глава 9

Непомітно для мене самої тижні злилися в один нескінченний потік. Минуло майже два місяці - рівно п'ятдесят сім днів мого особистого пекла на землі.

Я чесно відпрацювала на кухні під пильними поглядами всього персоналу, якому під загрозою звільнення суворо заборонили робити мені бодай якісь поблажки. А щоб я випадково не ятрила жалісливі серця добрих тіточок-кухарок своїм нещасним виглядом, мене перевели в найтемніший і найвіддаленіший куток. Там я наодинці перечистила тонни картоплі.

Проте за весь цей час я жодного разу не висловила претензій. Не скаржилася й не скиглила через те, що перший місяць мене тримали під замком, адже розуміла: покарання є покарання. Але на другий місяць я залізно розраховувала отримати законне двохденне звільнення в місто. Два дні свободи! Я вже подумки бачила, як знімаю цей тісний мундир, одягаю найкращий камзол, проводжу час із батьками та вирушаю до своїх любих дівчат, щоб пити вино, слухати компліменти й нарешті відпочити.

Проте у мого вельмишановного батечка-генерала були геть інші плани на мої вихідні.

- Яке ще звільнення, Вайсе? - декан факультету подивився на мене крізь окуляри, ліниво гортаючи папери. - Твій батько надіслав чіткий наказ. Цитую: ,,Мій син Олександр ще не до кінця усвідомив усю ницість своєї поведінки. Тому прошу продовжити термін перебування на території Академії без права виходу в місто до кінця поточного місяця”.

Усередині мене все просто закипіло від люті. Ах ти ж старий маразматику! Недостатньо покарана?! Я довгі місяці не бачила нормального життя, а він вирішив зачинити мене тут, наче в'язня?

- Я зрозуміла, пане декане, - максимально спокійно відчеканила я, хоча пальці мимоволі стиснулися в кулаки.

Але ніщо не стримає Олександра Вайса, якщо він уже щось вирішив. Мені не дають відпустки офіційно після місяця кухонної каторги та місяця повної ізоляції? Що ж, тоді я візьму її сама. Самоволка? Прекрасно. Тим веселіше їм буде ловити мене по всій столиці.

Щоправда, реалізація плану виявилася далеко не такою романтичною, як я собі уявляла. Академія стояла далеко за межами міста. Звичайна поїздка до столиці займала добрих дві години в кареті. Прориватися через головні ворота під прицілом гвардійців було самогубством, тому довелося лізти через стіну. Але варто було мені перемахнути через південний мур і заглибитися в прилеглий лісок, як удача помахала мені ручкою.

Я нарвалася на нічний патруль гвардійців із пошуковими хортами.

Наступні сорок хвилин перетворилися на забіг на виживання. Рятуючи свою шляхетну дупу, я за допомогою магії повітря заплутувала сліди й петляла між деревами. На повному ходу з розгону влетіла в якісь колючі, брудні придорожні кущі. Гвардійці з собаками пронеслися зовсім поруч, так і не помітивши мене в багнюці. Проте ця ціна свободи виявилася занадто високою.

Коли я нарешті вибралася на дорогу, мій витончений вигляд було остаточно знищено. Камзол заляпаний грязюкою, у волоссі застрягли сухі гілки та листя, а на щоці красувалася свіжа подряпина. Я вся була вкрита чорним вогким болотом. Ну що ж, тепер моє маскування набагато надійніше - точно ніхто не впізнає.

Повертатися назад я не збиралася навіть для того, щоб привести себе до ладу. Вперто, зціпивши зуби, я пішла вперед уздовж нічного тракту. Пішки до самої столиці я б не дійшла й до наступного вечора. Тому мій розрахунок був на каретний двір, який розташовувався рівно на пів дорозі між Академією та містом.

Чоботи, колись ідеально начищені, після марш-кидка нерівною ґрунтовкою тримали на собі сліди моїх переховувань. Коли попереду нарешті замиготіли вогні каретного двору, я ледь трималася на ногах. Вони гуділи так, наче по них проїхався артилерійський обоз, м'язи нестерпно боліли. Сама я, шкутильгаючи в темряві, тихо лаялася крізь зуби, мов стара, ображена на весь білий світ бабця. Моя вишукана мова в ту мить кудись зникла, поступившись місцем міцним слівцям, які так любили військові в батьковому гарнізоні.

Але я це зробила. Дійшла.

На каретному дворі якраз готували до відправлення нічну поштову карету до столиці. Перш ніж вийти на світло вогнів, я сяк-так упорядкувала свій брудний мундир за допомогою рун. Існував лише один мінус: магію очищення не можна використовувати на собі. Інакше є ризик залишитися не тільки без одягу, а й без волосся - причому або взагалі лисою, або лисою в певних місцях.

Тому довелося вдатися до інших маніпуляцій. Я швидкими рухами накреслила в повітрі комбінацію стихійних символів. Поєднала руни води, вогню та вітру. Вода змила основну грязюку, вогонь миттєво перетворив вологу на пару, а гарячий вітер здув залишки сухої багнюки й підсушив тканину. Мундир приємно потеплішав, хоча від усього цього процесу тхнуло паленою вовною - ще секунда, і я б точно спалила собі комір.

Проте для ідеального вигляду цього виявилося замало. Варто було чоловікам на дворі побачити мене, таку ,,красуню", як вони почали реготати й тицяти пальцями. Добре, що вони не бачили мене до цього. Інакше точно подумали б, що перед ними не людина, а купа гною з очима. А так вони бачили просто замазюканого хлопця, у чиїй шевелюрі все ще стирчали гілки, а підсохла земля сипалася з кожним кроком.

Я проігнорувала тих, хто сміявся й відпускав недоречні кпини. Мовчки сунула кучерові, який стояв біля завантажуваної карети, важку золоту монету за безтурботну поїздку в закритому відсіку. Цим я відразу відрізала всі зайві запитання. Чоловік лише розуміюче кивнув: мовляв, діло молоде, курсант утік у самоволку до дівчат, буває.

Наступну годину я просто сиділа на мішках у кузові, намагаючись поспати. Хотіла з новими силами постати перед батечком і мстиво посміятися йому в обличчя. Коли колеса навантаженого екіпажу нарешті застукотіли по знайомій міській бруківці й ми в'їхали в центр міста, я насамперед дочекалася зупинки біля потрібного маєтку. Вилізши зі схованки, кинула кучерові ще три срібні монети. Його очі аж загорілися - він точно лишився не в накладі.