Глава 7

Коли нарешті пролунав гонг, що сповіщав про початок практичних занять, куратор Нельс важко видихнув крізь ніс, окинув мене крижаним поглядом і рявкнув на все приміщення:

- Перший курс бойового факультету! Марш на центральний полігон! На вас уже чекає полковник Брант.

Після цих слів він злісно зиркнув у мій бік і вийшов із їдальні, залишивши мене сам на сам із голодними хижаками. Чекати нападу розлючених курсантів я не збиралася, тому миттєво наслідувала приклад куратора й теж поспішила вибігти на волю.

Центральний полігон Академії зустрів нас різким, стійким запахом випаленої трави, сирої землі та холодного заліза. Земля тут була вщент стоптана й утрамбована, а велетенські гранітні стовпи, що служили мішенями для відпрацювання ударів, покривали глибокі вибоїни, тріщини та чорна кіптява.

Наша група першокурсників бойового факультету вишикувалася в нерівну шеренгу. Я стояла на лівому фланзі, намагаючись тримати спину ідеально рівною та ігнорувати сповнені люті погляди, якими мене продовжували нагороджувати однокурсники.

Полковник Брант, ветеран прикордонних військ, чиє обличчя нагадувало потріскану від суховію шкіру, повільно рушив уздовж строю. Коли його єдине вціліле око зупинилося на моїй персоні - повністю замурзаній сажею, та від якої на три милі тхнуло згорілою їжею та підсохлою жирною підливою, - він шоковано застиг. Його брови злетіли так високо, що ледь не сховалися під козирком кашкета, а за мить полігон здригнувся від його глухого, гучного реготу.

- Господи праведний! - вигукнув полковник, витираючи сльозу, що виступила від нестримних веселощів. - Ти звідки такий красивий виліз?

Я навіть не встигла відрекомендуватися, як уся шеренга в один голос викрикнула моє ім'я. Від такої злагодженості я на мить остовпіла. Хто б міг думати, що моя слава пошириться не лише серед молодих панянок, а й серед тутешніх парубків? Неочікувано, але, щиро кажучи, приємно.

Тим часом наставник, чий сміх уже став схожим на суміш хрипу та плачу, продовжив:

— То це і є той самий славетний спадкоємець генерала Вайса, про якого ходить стільки кумедних пліток? Більше схоже на те, що тебе щойно протягнули через задимлений комин партизанського табору! Вайсе, ти вирішив штурмувати полігон чи просто невдало почистив піч?

Хлопці в шерензі, попри свій голодний і злий стан, тихо захихотіли. Я ж спокійно, з усім притаманним мені зухвальством, вирівняла спину, віддала честь і максимально серйозним, глибоким голосом відповіла:

- Ніяк ні, пане полковнику! Проводжу тактичні випробування нового кулінарного маскування в польових умовах. Ворог точно помре... якщо не від страху, то від аромату.

Брант миттєво обірвав сміх, і його обличчя знову стало суворим, мов гранітна скеля. Оцінивши мою нахабну репліку, він задоволено хмикнув:

- Зухвалий шибеник. Весь у батька.

Почувши такий коментар про свого головного поборника правил, я аж рота роззявила від подиву. Мені важко було повірити, що наставник говорить про того самого суворого генерала, від якого я отримувала прочуханки та покарання частіше, ніж узагалі щось траплялося з моєї вини.

- Ви помиляєтеся, мій батько зовсім не такий, як я, - не втрималася я.

- Це ти помиляєшся. З того, що я бачу і що чув про тебе, ви обоє недалеко втекли один від одного. Хоча порівняно з тобою він за часів навчання в академії взагалі був мов пушинка. Ну що ж, раз ми все з'ясували... Рівняйсь! Струнко! Сьогодні у нас за планом парні спаринги. Подивимося, чого варті ваші шляхетні імена та родові герби, коли у вас в руках лише тридцять дюймів тупої сталі! По парах - розійшлись!

Коло курсантів миттєво розступилося, утворивши велике кільце на випаленій землі й залишивши мене саму в центрі. Проте наодинці я простояла недовго. Першим проти мене, важко гупаючи армійськими чоботами, вийшов кремезний, широколобий хлопець із кулаками розміром із добру капустину. Його шлунок зараз видавав особливо люті, голодні звуки. Він перехопив руків'я важкого дерев'яного меча обома руками, демонструючи класичну, і злісно витріщився на мою скромну персону.

- Ти майбутній небіжчик, - процедив він крізь зуби, зневажливо спльовуючи в пилюку полігону. - Зараз ми подивимося, чим ти махаєш краще: язиком чи зброєю. За ранкове приниження, за спалений обід і за мій порожній шлунок ти мені відповіси особисто, Вайсе!

Я лише криво й нахабно посміхнулася у відповідь. Повільно виставивши ліву ногу вперед, прийняла низьку, гнучку захисну стійку, перехоплюючи руків'я дерев'яних кинджалів зворотним хватом, як мене вчив батько.

Хлопці навколо утворили щільне кільце, передчуваючи швидке й видовищне фіаско для мене. Вони щиро чекали, що розніжений генеральський синок, який звик лише до розкоші, розплачеться або впаде на коліна після першого ж серйозного натиску. Чого однокурсники не знали й навіть не могли припустити, так це того, що Арнольд Вайс виховував мене як безжального воїна, на чиї плечі колись ляже командування полком. Моє дитинство - та й усе подальше життя - пройшло не за вишиванням, а на брудному, суворому плацу серед загартованих ветеранів. Ті старі вовки били боляче, влучно, підло і без жодних шляхетних реверансів і правил. Попри всю мою нинішню репутацію столичного гульвіси, досі я не могла здолати в поєдинку лише власного батька - всі інші поступалися йому доволі сильно.

- Почали! - рявкнув полковник Брант.

Супротивник із диким ревом кинувся вперед, наче розлючений лісовий кабан, заносячи важкий тренувальний меч для нищівного вертикального удару зверху. Це був передбачуваний, грубий випад, розрахований на те, щоб просто розчавити мене масою. Якби я спробувала поставити жорсткий перехресний блок, сила цієї атаки просто вибила б зброю з моїх пальців або зламала б мені зап'ястя, попри будь-яку магічну ілюзію широких плечей.

Замість цього я чекала до останньої долі секунди. Коли важке лезо тренувального меча було вже за кілька дюймів від моєї голови, я зробила короткий, вивірений крок убік і злегка присіла. Зброя супротивника з шумом розсікла повітря і з глухим гуркотом врізалася в землю, піднімаючи хмару пилу. Втративши рівновагу від власного потужного імпульсу, баронет неминуче повалився вперед.