Глава 6

Постоявши кілька секунд біля масивних воріт і оцінивши масштаби будівлі, я зрозуміла, що заходити через парадний вхід у службових справах немає жодного сенсу. Тому, орієнтуючись суто за божественним, тонким ароматом смаженого бекону та свіжої випічки, який вітерець доносив зі зворотного боку споруди, я впевнено обігнула правий корпус.

Моє мисливське чуття не підвело. За рогом ховалися важкі залізні двері, над якими красувався витертий мідний напис: ,,Харчоблок № 1”

Щойно я переступила поріг, у вухах зашуміло від розмаху. Це було велетенське приміщення, де все блищало від чистоти й металу. По центру стояли довгі ряди столів, за якими з шаленою швидкістю стукали ножі кухарів. У повітрі висів густий туман від пари, що піднімалася над казанами розміром із карету.

- Гей, ти! Опудало! - гримнув гучний, прокурений голос збоку.

- Прошу? Це ви до мене? - перепитала я. Сказати, що я була шокована таким зверненням, - це не сказати нічого.

Я побачила, як до мене крокує здоровезна жінка з ледь помітними вусиками й таким поглядом, наче бачить у мені найлютішого ворога. Мене окинули важким поглядом, явно намагаючись знайти бодай якусь ваду у чомусь. Не знайшовши, до чого прискіпатися, вона просто незадоволено пирхнула:

- А ти бачиш тут ще когось? Як я розумію, це ти мій раб на цей місяць? - виплюнула кухарка. - Мені про тебе вже розповідали, так що навіть не мрій байдикувати! Роботи тут сила-силенна. Бачиш отам у кутку гору немитих казанів? Вперед, вони твої!

Я зиркнула на купу засмальцьованого металу заввишки з людський зріст. Мої виплекані магією широкі чоловічі плечі миттєво занили від самої думки про шкребок. Ні, Олександра, так справа не піде. Треба підключати важку артилерію. Вона, звісно, далеко не маленька фея, але все ж таки жінка, а жінки зазвичай тануть від красивих чоловіків та улесливих слів.

- Пані… - я обережно підійшла ближче, заглядаючи їй прямо в очі, і злегка, наче абсолютно випадково, торкнулася її пухкого передпліччя, поправляючи з'їхавшу лямку фартуха. - Пробачте мою зухвалість. Але якщо я зараз підійду до тих казанів, ви винесете з цієї кухні мій труп. 

Кухарка миттєво зупинилася. Її погляд став зневажливим.

- Якщо ти такий хиляк, то тобі не варто тут навчатися.

- Повністю з вами погоджуюся! Але бачите, мене тут насильно закрили батьки, - я опустила голову, пускаючи легку, суто чоловічу скупу сльозу. Я знову лагідно посміхнувся, легенько, заспокійливо стиснувши її долоню своїми витонченими аристократичними пальцями. - Мене привезли сюди наче злодія, під покровом ночі, ще й напоїли солодким снодійним, щоб не втік. Мало того, куратор несправедливо в усьому звинуватив мене і покарав ні за що. Тепер я опинився у вашій прекрасній, статній та витонченій компанії й навіть не знаю, як бути. Попри таку несправедливість, як заточення рідними, мене ще й залишили без їжі. Через учорашній полон я не мав у роті ні крихти, тому боюся, що наразі занадто слабкий для такої важкої праці. Мені б для початку поїсти, якщо, звісно, така прекрасна та добра паночка змилується наді мною. Як пережити ці жахливі тяготи навчання та кривду, якщо всередині порожньо? З цими відпрацюваннями я просто не встигну навіть скоринку хліба перехопити, зів'яну прямо у вас на очах!… Я просто не доживу до обіду. 

Я хитнулася, удаючи, що ледь тримаюся на ногах. Ефект був миттєвим. Суворий вигляд лейтенантки кухні розтанув, наче масло на гарячій пательні.

- Ой, і натерпівся ж ти! Я ж бачу, який ти худенький, наче гілочка! - сплеснула руками пані. - Та що ж це за звірі такі! Дитина ж геть бліда! Мерщій, дівчата, несіть стілець! - крикнула вона кудись убік.

Мене всадили й швиденько накрили на стіл.

- Глянь, які очі гарні! Це ж треба так хлопця замучити! - бідкалися вже дві жінки наді мною.

Переді мною з'явилася велетенська тарілка зі шматками соковитого м'яса, гора гарячої картоплі та три пишні пиріжки.

- Їж, соколику, їж! Щодо казанів не переживай, замість них допомагатимеш куховаркам з іншими дорученнями, - примовляли вони, підсовуючи мені кухоль із солодким компотом.

Я щиро, з усім зухвальством столичного повіси, посміхнулася їм на всі тридцять два зуби. Поки я з божественним задоволенням уминала м'ясо, мені доручили нову місію. Кухарка пояснила, що мені потрібно розігріти за допомогою магії величезну закриту піч, пильно дивитися, щоб нічого не згоріло, завантажувати інші страви туди, а ті, що давно там, - виймати. Головне правило - вливати в руну вогню на панелі мінімум енергії, буквально по крапельці.

- Все під контролем, я впораюся! - знову сліпуче посміхнулася я, запевнивши жінок, що робота в надійних руках.

Проте контроль закінчився рівно за хвилину. Мені потрібно було вийняти гігантську каструлю з мій зріст в якому булькало рагу з підливою на всю Академію, воно давно мліло всередині. Емкість виявилася неймовірно гарячою і важкою, а магічний стягувальний корсет під мундиром заважав нормально вдихнути повітря. Задкуючи від печі з цією вагою, я випадково зачепилася носком чобота за якийсь виступ на підлозі.

Не встигла намівть моргнути як повністю втратила рівновагу і з диким скриком полетіла назад, ефектно перевернувши каструлю. Жирне гаряче рагу з гуркотом виплеснулося прямо на магічну панель керування - якраз туди, де знаходилася руна вогню. Панічно намагаючись за щось ухопитися під час падіння, щоб не розбити собі потилицю, я інстинктивно виставила руку вперед і з усього маху вліпила долоню прямо в залиту підливою руну. Через цей хаос та переляк у магічний знак влилося значно, значно більше енергії, ніж було потрібно!

На кухні стався великий, оглушливий БАМ!

Магічна піч буквально вивергнула все, що в ній було. Дверцята з тріском вибухнули, і наступної секунди з нутра рванули хмари горілого диму, попелу та чорної копоті, які вмить затягли всю стелю та людей.

Коли перший шок минув, я так і залишилася сидіти на підлозі в калюжі з рагу, повністю замурзана чорною сажею. Мій ідеальний лиск курсанта було втрачено остаточно: бездоганний парадний мундир миттєво покрився товстим шаром кіптяви, а обличчя нагадувало землерийку.