Глава 4

Я завжди чудово знала й відчувала на собі всі тонкощі пробудження після добрячої випивки. Навіть не злічу, скільки разів мене будили гуркотом після чергових посиденьок. Щоправда, ніколи це не робили так люто. Я зрозуміла це, коли нарешті прислухалася й крізь барабанний стукіт у двері розрізнила чийсь шиплячий голос.

Обережно скинувши з себе кінцівки моїх панянок, я поспішила відчинити. Ну, як поспішила — поплелася, точніше, поповзла, тримаючись за стіни й кривлячись від болю в голові. Вона зараз пульсувала в такт ударам об бідолашний дерев'яний щит, який розділяв мене й того, хто так некультурно прагнув зустрічі.

Коли відстань було подолано, я вхопилася за ручку. Спробувала відчинити, але вона не піддалася. Не розуміючи, що це за жарти, я почала сильніше тиснути й торсати її, аж поки не помітила синє сяйво. Воно огортало двері та прилеглі стіни.

Я з досади ляснула себе рукою по лобі, від чого ледь не впала. Проте в голові трохи проясніло, і я згадала: перед тим як лягти, я власноруч наклала закляття від небажаного турбування.

Наступні п'ять хвилин минули в затяжній боротьбі з магічним захистом. Хочу окремо зазначити: вимовляти потрібні слова у нетверезому стані — завдання не з легких. Але я впоралася. Про що, власне, одразу ж і пошкодувала.

До кімнати буквально влетів батько-генерал. Весь червоний і злий, наче демон. Вени на його лобі здулися, а від потужного удару двері злегка злетіли з петель. Його витріщені очі люто обвели приміщення й зрештою знайшли бідну мене, що притискалася до протилежної стіни.

— О, тату! А мама знає, що ти вирішив когось тут порадувати? — я наставила на нього вказівний палець, примруживши очі.

Через алкоголь постать генерала в моїх очах роздвоїлася, про що я йому чесно й повідомила. Не знаю чому, але це розлютило його до краю. Він глибоко видихнув, повільно підійшов до мене і, не розмикаючи зубів, прошипів:

— Якого біса ти тут робиш?!

— А де мені ще бути? — щиро поцікавилася я.

— В. Академії. Ти. Мав. Бути. Там. Дві. Години. Тому, — викарбовуючи кожне слово, усе так само шипів він.

— Ой, точно! Ну, значить, доля так розпорядилася, і я не зможу там навчатися, — приховати радість не вдалося, і батько миттєво мене розкусив.

Очі генерала звузилися, а венка на лобі запульсувала ще дужче. Але це не завадило мені розпливтися в широкій, зухвалій посмішці на всі тридцять два зуби.

— Я домовився, і тебе там чекають. А за запізнення завтра на тебе чекає покарання.

— Облом, — миттєво здулася я, усе ще підпираючи плечем уже таку рідну й надійну стіну.

— І ще одне, «синку». Мені надіслали твої рахунки.

— О-о-о-о! — оживилася я. — І як, схвалив?

— Тільки один. З кондитерської. Інший під питанням, і я чекаю на пояснення, — він сердито схрестив руки на грудях.

— Я викупив їх, — я кивнула в бік сплячих дівчат і дістала договір, завірений магічною печаткою, де було чітко вказано: хто, що, як і кому належить.

Прочитавши папір, батько перевів погляд на красунь, а потім утомлено потер перенісся.

— Добре, цей я теж оплачу. Але жити їм де?

— Не переймайся, за своє минуле жалування я придбав їм затишне місце для всіх їхніх потреб, — я помітила, що його гнів уже трохи вщух.

Тому, злегка хитаючись, поволі повалакала свою сіятельну персону в його бік.

— А ти впевнений, що я взагалі потрібен у тій Академії?

На мене подивилися вовком.

— Так. Сподіваюся, хоч там із тебе виб'ють усю цю дурість і виправлять.

— Сумніваюся, — буркнула я, слухняно прямуючи своєю нетвердою ходою слідом за генералом.

Батько вийшов у коридор і комусь голосно гавкнув:

— Заберіть це тіло й заштовхайте в карету! Дозволяю не церемонитися.

Мене одразу ж підхопили під руки міцні гвардійці. Відчувши надійну опору, я остаточно розслабилася й просто повисла на них. Так мене й поволокли до екіпажу. Проте перед тим, як мене закинули всередину, я встигла грайливо «постріляти очками» в бік батькових помічників і змовила:

— Ти хоч і не спокусниця з борделю, але личко симпатичне. Якби не твоя стать... — тут я тихо захихотіла, згадавши свій головний секрет.

Проте я вирішила продовжити, адже завжди потрібно договорювати до кінця, інакше як люди дізнаються, які геніальні думки рояться в моїй голові?

— ...я б показав тобі небо в діамантах! — і я грайливо підмигнула гвардійцю.

Його напарник відверто зареготав уполос і взявся активніше допомагати мені видертися в карету, поки перший боєць просто застиг у німому ступорі. Перед тим як повністю сховатися від світу всередині екіпажу, я вирішила, що першому солдату не має бути так прикро. Тому поклала руку на плече другому й п'яно промурмотіла:

— Не сумуй. Ти хоч обличчям не такий гарний, як твій товариш, зате фігура в тебе — просто відпад!

І під новий вибух реготу я нарешті зникла в салоні карети. Щойно вмостилася на сидінні, як одразу ж напоролася на похмурий, важкий погляд батька.

— Я накажу своїм людям, щоб вони наглянули за твоїми викупленими дівчатами, — буркнув він.

На це я нічого не відповіла. Просто заплющила очі й під мірний стукіт коліс миттєво провалилася в глибоку темряву.

Будили мене геть не ласкаво — хтось нещадно й грубо трусив за плече. Перше, що я спромоглася видавити з себе, навіть не розплющуючи очей, були сповнені страждання слова:

— Зараз звалюся й обіймами зустріну землю...

Мене одразу перестали трясти. Натомість донісся сердитий батьківський голос:

— Господи, і кого я виховав? Добре, якби це й справді був хлопець, а то ж леді — одна назва!

За цим наріканням я остаточно впізнала генерала. Очі розплющила саме в той момент, коли його рука знову тягнулася до мене, аби продовжити тортури.

— Приїхали, виходь, п'янчуго. На тебе вже чекають.

— А може, не треба? — з надією в голосі, яка вмить розбилася об його суворий погляд, запитала я й додала: — Особисто я нікого не чекаю.