Глава 3

Карета ліниво котилася вулицями столиці, а всередині щось відбувалося. Минуло всього двадцять хвилин, як мій екіпаж зник з очей генерала, а я вже не знала, куди себе подіти. Нервово барабанила пальцями по коліну і гарячково переводила погляд з однієї стінки на іншу. З кожною секундою моє терпіння тануло. До пальців підключилися ще й ноги, які почали несамовито тупотіти по підлозі. Очікування ніколи не було моєю сильною стороною!

За вікном пропливали гамірні, переповнені вулиці. Дорога до Академії супроводжувалася криками зазивал та неймовірними ароматами. Звісно, у дорогу для ,,єдиного сина і спадкоємця” спакували кошик із їжею, але він зовсім не вабив. Особливо на тлі суворої батьківської заборони: не виходити з карети й чинно їхати прямо до місця навчання.

Я чесно трималася ще хвилин двадцять. Але коли легкий вітерець хитнув шторку на вікні, до мого носа прокрався  божественний, легкий аромат свіжої випічки. Цей аромат дражнив так немилосердно, що я просто не витримала.

— Стій! — щосили крикнула я візнику.

Не чекаючи, поки екіпаж повністю зупиниться, я одним спритним рухом вистрибнула на бруківку. Легко приземлилася на ноги, мимохідь обтрусила невидимі пилинки з парадної військової форми й рішуче попрямувала до кондитерської. Наздогін мені полетіли панічні благання нашого слуги:

— Молодий пане, нам варто поспішати! Ваш батько наказував…

Я лише махнула рукою на його слова і впевнено переступила поріг справжнього царства солодощів. Щойно над дверима задзвенів вхідний дзвіночок, усі присутні панянки миттєво повернулися в мій бік. Осяявши їх своєю найчарівнішою та найзухвалішою усмішкою ,,столичного повіси”, я гордо рушила прямо до вітрин.

На мене дивилися різноманітні смаколики вигадливих та неймовірно милих форм. У роті вже відлунювали забуті смаки цих ласощів. В уяві все це здавалося настільки легким і солодким, що слина почала виділятися вдвічі швидше, ніж належало за етикетом. Раптом мій погляд зачепився за дивовижне тістечко: на маленькому шоколадному п'єдесталі висів чорний кіт, тримаючи в лапках крихітне відерце, з якого стікали прозорі карамельні краплі. Насолодитися видовищем я не встигла - хтось безцеремонно смикнув мене за рукав мундира.

Оговтавшись, я вирівняла спину і незадоволено зиркнула на особу, яка посміла завадити моєму візуальному знайомству з десертом. Нахмуривши брови, я опустила погляд. Переді мною стояла чарівна дівчина в рожевій сукні та білих рукавичках. Вона мала надзвичайно миле личко і зараз скромно стріляла в мене очима, густо червоніючи.

- Прошу прощення, леді, ми знайомі? - максимально серйозним і глибоким голосом поцікавилася я.

- Ем... напевно... - зніяковіла вона.

- Напевно? - я здивовано підкинула ліву брову вгору.

- Ви ж Олександр Вайс? - чи то ствердно, чи то запитально видавила вона з себе.

- Так. Дозвольте дізнатися, звідки вам відоме моє ім'я? - продовжувала я тримати марку суворого кавалера.

У відповідь дівчина просто ткнула пальчиком кудись убік. Простеживши за її жестом, я ледь не задихнулася від обурення. Зі стіни кондитерської на мене дивився величезний, на повний зріст, гобелен із моєю власною фізіономією! На портреті я тримала в руках блюдце з тістечком, а поруч красувався розмашистий напис: ,,Відомий усім нам Олександр Вайс рекомендує наш заклад як найсмачніший та з найкращим обслуговуванням!”

Від такої нахабної реклами я не по-джентльменськи роззявила рота й скосила погляд на кондитерку за прилавком. Та у відповідь лише мило мені усміхнулася, а в її очах світилася непохитна гордість за свій маркетинговий хід.

Оговтавшись, я знову подивилася на дівицю, яка досі тримала палець у напрямку моєї скромної персони, і повчально зауважила:

- Юній леді не личить тицяти пальцем у все, що вона бачить. Для вираження емоцій цілком підійшов би ввічливий, легкий кивок, - монотонним тоном зануди процитувала я давні уроки матусі, нарешті зрозумівши, навіщо мене в дитинстві катували правилами етикету.

Леді досить швидко оговталася від ніяковості, удаючи, ніби нічого не почула.

- Вас прийняли до Військової академії? - вона явно розраховувала на тривалу світську бесіду. Проте в мене були зовсім інші наміри.

Сліпуче вишкірившись, я розпливлася в широкій, зухвалій посмішці. Зробила впевнений крок назустріч дівчині. Вона не очікувала такого напору, тому інстинктивно позадкувала, але я продовжувала наступати, поки бідолаха не вперлася спиною в стіну. Периферійним зором я помітила, як четверо відвідувачів та кондитерка за прилавком витріщилися на нас із живим інтересом. Продовжуючи свою гру, я гукнула молодиці за стійкою:

- Мені як завжди, і якомога швидше! Заплачу вдвічі більше за швидкість!

Переконавшись, що мене почули й замовлення вже пакують, я знову зосередилася на тій, яка була притиснута до стіни й дивилася на мене повними невіри та очікування очима. Ну що ж, я не можу розчарувати своїх ,,прихильниць”.

Спершись однією рукою об стіну біля її талії, я наблизилася майже впритул - на саму межу дозволеного етикетом, хоча зі сторони здавалося, ніби я буквально втиснулася в неї. Потім повільно піднесла вільну руку до її шиї, змушуючи дівчину відьорнути голову й заплющити очі. Нахилившись, я гаряче прошепотіла їй прямо на вушко свою зухвалу пропозицію.

Наступної миті дівчина різко розплющила очі й з розмаху заїхала мені по обличчю.

Каюся, заслужила! Бо не варто пропонувати благородним дамам скоротати поїздку в моїй кареті, та ще й порівнювати їх із повіями. Дивлячись, як ображена панянка палає від гніву та густого рум'янцю, я не втрималася і крикнула їй навздогін:

- Якщо передумаєте, у вас є три хвилини! Ми весело проведемо час у моєму екіпажі, я готовий заплатити більше, ніж нічним квіткам!

Від цих слів дівчина буквально вилетіла із закладу. Решта присутніх зміряли мене презирливими поглядами й засуджувально зашепотілися. Я лише безтурботно знизала плечима, беззбройно посміхнулася й забрала свій пакунок із десертами.