Глава 1 

Якби мені три місяці тому сказали, що я буду тікати через вікно другого поверху Академії, тримаючи в зубах любовного листа від доньки міністра фінансів, я б щиро посміялася. Але зараз мені не до сміху.

- Олександре! Почекайте! Я спекла для вас тарт із полуницею! - пролунав позаду тонкий дівочий голос.

Я подумки прокляла той день, коли мій батько-генерал вирішив, що його спадкоємцем обов'язково має бути син. Спадкоємця у нього не було. Зате була я.

Усе почалося задовго до мого народження і взагалі заснування нашого роду. Ця проблема сягає корінням ще часів правління першого імператора. Саме тоді був виданий указ, згідно з яким військова сила, армія, землі та титул переходять виключно від батька до сина. Якщо ж у сім'ї народжувалися тільки дівчата, усе майно й влада переходили до чоловічої лінії іншої гілки роду, або ж сам імператор обирав нову родину.

За всю історію нашого клану, як ви розумієте, народжувалися і хлопці, і дівчата. А от на мені все перервалося. Ну, точніше, на моєму батькові. В одному з воєнних походів, якраз після мого зачаття, він підхопив недугу. Вирішивши, що це звичайна застуда, батько відмовився від лікування. Проте хвороба не відступала. Коли він зрештою знепритомнів, не на жарт налякавши мою маму, нарешті викликали лікаря. Він оглянув його і виніс суворий вердикт: генералу пощастило, що дружина носить під серцем дитину, бо це єдиний спадкоємець, якого він зможе залишити після себе. І додав, що їм варто молитися на сина.

Як ви розумієте, молилися вони погано, бо народилася я - дівчинка.

Усіх, хто приймав пологи в матері, суворо попросили тримати цю таємницю при собі. Проте параноїдальний батько не вірив у людську чесність. Щоправда, ані поважний голова роду, ані я сама так і не збагнули, навіщо мені ці витончені реверанси та правила етикету в суворому військовому житті.

Утім, моє вільне й відносно спокійне життя в родовому маєтку розлетілося на друзки рівно три місяці тому. Того дня батько увірвався до моєї кімнати, важко гупаючи армійськими чоботами. На його обличчі сяяла така задоволена усмішка, що мені одразу захотілося сховатися в шафу.

- Олександре, сину мій! - гримнув він так, що аж вікна забряжчали.

- Чорт вам, а не син, батечку, - буркнула я, натягуючи на голову подушку.

Але він навіть не звернув уваги на мою репліку - настільки щасливим виглядав. Можна було подумати, що це його щойно нагородив імператор, а не мені на долю випало щось ,,надзвичайно цікаве”.

- Готуй речі, настав час явити твій військовий талант усьому світу! Імператор особисто підписав наказ: ти зарахований до найпрестижнішої Столичної Військової Академії!

Від такої новини я різко сіла на ліжку. Очі округлилися від подиву, а от переляканий хрипкий голос явно не встигав за моїм поглядом.

- Чому-у-у?! За що?! - я примружилася й витріщилася на батька. - Це ви надоумили монарха? - улесливо та підозріло уточнила я.

Родич, сяючи наче сонце, задоволено кивнув. Я ж, абсолютно не поділяючи його радості, підхопилася на ліжку. Прихопивши кинджали, з якими ніколи не розлучалася навіть під час сну, я кинулася на цього чурбана, який не дозволяв мені спокійно жити між будинками розваг та військовим полігоном.

Завдяки ефекту несподіванки мені вдалося зайти йому за спину. Один клинок миттєво опинився біля його шиї, інший - притисся до правого боку. Проте могутній та незламний генерал швидко взяв себе в руки. Одним різким рухом він перехопив мою руку і перекинув мене на спину, вибиваючи з легень усе повітря. Зброя з брязкотом полетіла на підлогу.

Батько суворо пригрозив мені пальцем і, весело насвистуючи, вийшов із кімнати. Настрій у нього явно був відмінний, адже за таку витівку мене навіть не вилаяли й ніяк не покарали.

Посидівши якийсь час на ліжку з надутими губами, я важко зітхнула. Наказ є наказ. Якщо я його не виконаю, постраждає вся родина.

Я перевела погляд на великий палець правої руки, де тьмяно блищав мій перстень, і подумки зосередилася. Для решти світу цей артефакт здався б простим, нічим не примітним накопичувачем сили, але для мене він був єдиним порятунком. Його одягли мені на палець, коли мені було всього два місяці від народження, а майстрів, одразу позбулися. Поки налаштовували магію, мене нікому не показували, запевняючи оточуючих, що немовля занадто кволе й перебуває під постійним наглядом лікарів.

Магія перстня потребувала постійного контролю: щоб ілюзія не згасла в найвідповідальніший момент, мені доводилося раз на тиждень наповнювати обручку власною енергією, акумулюючи в ній силу для підтримання маски.

Щойно я закінчила цю рутину, магічна завіса звичним теплом відгукнулася на потік сили. Я підійшла до великого ростового дзеркала. З гладкої поверхні на мене, як і завжди, подивився вродливий, статний молодик двадцяти років отроду, маска виглядала зрілою та мужньою.  

Магічне відображення показало: чітко окреслене, мужнє підборіддя, пряма лінія носа та вольові губи, на яких зазвичай блукала легка, ледь помітна усмішка. Проте найбільше приваблювали очі - глибокого, насиченого темно-сірого кольору, що дивилися на світ із суворою впевненістю воїна. 

Я ніколи не знімала цей перстень і, правду кажучи, навіть сама не пам’ятала, як виглядає моє справжнє, жіноче обличчя. Ця чоловіча подоба вже давно стала моєю головною реальністю, оскільки навколо завжди існувала небезпека. Найменша помилка могла швидко відкрити мою таємницю.

Сьогодні на мені був парадний військовий сюртук із цупкого темно-синього сукна, який ідеально сидів на широких чоловічих плечах, створених магією. Срібні ґудзики з родовим гербом вишикувалися в рівний ряд, а високий комір-стійка з білосніжним кантіком підкреслював горду посадку голови. Біла сорочка з тонкої бавовни ховалася під жилетом, а доповнювали образ суворі темні штани, заправлені у високі, до блиску начищені шкіряні чоботи. Справжній зразок імперського офіцера - елегантний, зібраний і смертельно небезпечний.