58 Фінал.Евеліна.Літо

    Коли ми повернулися до поля битви, то вже ніхто не бився. Неподалік пораненим надавали медичну допомогу, але використовували для цього якісь яскраві рідини у колбах, якими крапали на рани та порізи.

   Роздивлялася все довкола, а в голові розливався густий туман.  Довірливо йшла за Арсеном як вірний пес, бо не могла ні про що думати. Так пройшли подвір’я перед замком і увійшли всередину Замку Заславських.

   Як тільки я переступила поріг, потрапила у чиїсь рідні обійми.

-Джесіко, - тихо мовила, наче у марені, бо не вірила в те, що відбулося.

   А навіть якщо це всього лише моя уява, яка розгулялася через останні події, то мені все одно зараз було дуже добре.

«Ще трохи пообіймаю й запишусь до психотерапевта», - вирішила подумки.

     А коли сестра відпустила, я змогла її роздивитися. Кучеряве волосся, зім’ята приваблива сукня, від якої смерділо, її миле здивоване обличчя.

-Ти ж казала, що канікули проведеш у Флоріленді, - вона жартома склала руки в боки.

   І я зрозуміла, що ще не втратила розум, що таки переді мною стояла справжня Джесіка. Нарешті ця зустріч сталася. І стільки їй відразу захотілося сказати, стільки розповісти, що в результаті не змогла вичавити ні слова. Лише торкалася шкіри її рук і розглядала, наче досі хотіла пересвідчитися, що це справжня вона.

-Джесіко, ти потрібна мені на хвильку, - сказав їй Арс, махнувши головою.

-Зачекаєш трішки? – запитала мене.

   А що мені залишалося? Стільки чекала зустрічі, то й могла ще почекати.

     Вони вдвох відійшли до вхідних дверей замку, а там він теж її міцно обійняв. І хоч я стояла не біля них та добре чула їхню розмову.

-Це ти залишив мені повідомлення в телефоні? - запитала Джес свого коханого.

-Так, я здогадався, що на його татуюванні є зашифрована інформація, бо Командор ще раніше казав, що цей Казим – носій карт і кодів Пекельних.

-Ти проводив частину операції без мене?! - зробила крок від нього Джесіка й відгородилася долонею.

-Я думав ти не готова, хотів тебе вберегти, - абсолютно щиро зізнався Арс. - Але помилявся. Бачу, що ти таки добре підготовлена.

-Арсе, я чекала на твою допомогу під час фуршету, - її голос звучав вкрай ображено.

-Мене контролювали Пекельні завдяки браслету, який на мене начепили, - він показав на руку, де виднівся слід навколо зап’ястя.

   Джесіка різко прикрила рот рукою, демонструючи переляк:

-Я мала помітити чи здогадатися. Але тебе це не виправдовує, Арсене.

-Я був не правий. Вже зрозумів. Обіцяю, що більше не буде ніяких таємниць. Ніколи. Чуєш? Це остаточно! Я кохаю тебе, моя Джесіко.

    Джес забрала руку. Здалося, її розчулили його слова.

    А тоді в замок увійшов чоловік близько сорока років. Високий. Статний. Мускулистий, що помітно навіть крізь подертий одяг.

-Ви впоралися, - він поплескав Арса по плечу. – Джесіко, без тих записів нічого б не вдалося. Наші люди зі всієї Іберії об’єднали зусилля й змогли вичислити місцеперебування баз Пекельних найманців та вже навіть знищили центральну.

   Арсен і Джесіка задоволено переглянулися.

-Тепер усі вороги тікають, хто куди може, - повідомив цей статний чоловік, переможно підійнявши стиснуті кулаки догори.

-Командоре, у мене в багажнику сидить ще один найманець, - Арс перевів погляд на Джесіку. – Наш сусід Ден. Це він викрив нашу базу.

    Після новини Джесіка мала одночасно здивований та розчарований вигляд.

-А куди поділися гості фуршету? – запитала в цього Командора моя сестра. – Там були мої батьки.

  Почувши про батьків, ще більше стала прислухатися до розмови.

-Всіх гостей відправили на концерт коштом міста, аби не гуртувалися біля замку. Швидко вивезли їх автобусом, але перед тим наша Амелія розпилила в повітрі деякий еліксир, щоб вони не пам’ятали про вибух. Це ще тоді було, коли вони дружно спостерігали за феєрверками.

-Значить, з батьками вже гаразд, - підсумувала Джесіка, і ми одночасно розслабилися.

    У наступну мить погляд Командора впав у мій бік. Відчула себе зайвою.

-Не пам’ятаю тебе! – голосно сказав він. – З якої бази?

-Вона не одна з нас, - пояснив Арсен. – Це сестра Джесіки. Так вже вийшло, що вона опинилася тут. І він теж.

   Здивовано глянула на Арса, мовляв, хто цей «він». А той кинув погляд на когось за моєю спиною. Повернулася – і аж зітхнула, розплившись в усмішці. До нас наближався Макс зі своїм рятівником.

   Одразу кинулася до врятованого й міцно обійняла. Шкода лише, що в цю мить не бачила здивоване обличчя сестри.

-Свідків не повинно бути, тому я обговорю з іншими наставниками їхню подальшу долю, - посуворішав Командор.

-Вони допомогли мені повернути Балтійський Смарагд, - зізнався Арсен.

-Справді?! – запитав Командор, а тоді прискіпливим поглядом оцінив нас з Максом.

-А що значить «свідків не повинно бути»? – запитав Макс. – Ви що, нас того… вб’єте, чи що?

-Зітремо з пам’яті останні дні, - пояснив Командор.

   Я ледь не збожеволіла від цієї інформації. За останні дні моє життя стало грати по-новому. Так, було багато переживань. Але щодо Макса, то я не хотіла забути те, як ми провели разом цей час.

-Відколи це поліціянти стали стирати пам’ять?! – обурилася. – А головне - за що?

-Поліціянти? – перепитав Командор і поглянув на Арсена, а той лиш кивнув головою. – Добре, йдіть собі. Немає на вас часу. Але не розповідайте нікому про все, що бачили сьогодні, особливо про нас. Це таємна інформація.

   Ми з Максом закивали головами.

-І все-таки щось з ними не так, - прошепотів на вухо Макс, але ми не стали це обговорювати.

-Командоре, а щодо мене? – запитала Джесіка.

-Залишайся з нами. Ти довела, що гідна цього, - відповів суворий чоловік, який тепер пом’якшав.

  Я здивувалася, що Джесіка змінила професію. Та мені до цього справи не було.