55 Протистояння.Арсен.Літо

Літо

Арсен Хардман:

    Я і Казим вибігли із каменем на вулицю. Чесно кажучи, я був впевнений, що він пристрелить мене ще всередині, але цього не сталося.

-Швидше перебирай копитами, бо зараз все підірветься! – попередив Пекельний охоронець.

    Ми сіли в автівку, яка стояла на території замку.

«А що як Джес не перерізала потрібний дріт - і все насправді злетить у повітря?! Вона ж досі в замку!» - від цієї думки в мені усе похололо.

    Наші агенти, які з’явилися нізвідки, повідтягували усіх людей якомога далі від замку, щоб ілюзія вибуху виглядала правдиво.

   Казим рушав в авто повільно, бо на власні очі хотів побачити вибух. І побачив. От тільки не справжній. Хоча маленька вежа на замку дійсно злетіла у повітря – її підірвали наші для того, аби запевнити інших, що вибух таки був.

-І це все?! – ледь не здичавів Казим. - Це якийсь жарт?!

  Він зупинив авто й вийшов з нього, щоб роздивитися замок після вибуху. Певне, за їхнім планом від Замку Заславських не мало нічого залишитися.

-Чому вибух такий слабкий? – він вів монолог у повний голос.

     А поки невдоволено шукав відповіді у власній голові, наші агенти стрімко рушили до цього найманця.

«Якого дідька? Ви мали перехопити камінь на шосе!» - заверещав мій внутрішній голос.

    Ряд автоматів націлились на Казима. А тоді зі всіх боків почали вибігати ще чимало агентів. Більшість з них були не з нашої бази. Несподівано назустріч їм побігла чимала юрба найманців у масках, які також незрозуміло звідки взялися. Розпочалась бійка.

  Я вихопив у оточеного Казима Балтійський Смарагд - і хотів віддати Командору, якого помітив здаля. Але повз мене впритул проїхав мотоцикл, водій якого несподівано вихопив у мене коштовність.

  На територію замку почали заїжджати й інші мотоциклісти-найманці. Я вистрілив пістолетом нової розробки в одного з них – і всівся на його транспорт, щоб наздогнати того, що з каменем. Цей Пекельний вирізнявся фіолетовим капелюхом, насунутим на очі. Хоча було незрозуміло для чого це, бо обличчя все одно закривала чорна маска.

   Наздогнати викрадача було важко, але я не втрачав надії. Ще й на допомогу мені виїхали два мотоцикли, якими керували Есмі та Артур.

-Ти досі один з нас? – запитав мене Артур, щоб по-товариськи подратувати.

   Я лиш усміхнувся, хоча було б добре кинути жарт у відповідь.

   Та не довго ми разом переслідували чоловіка у капелюсі, бо як тільки виїхали з території замку, Пекельний покидьок різко повернувся й щось кинув у наш бік.

  Я вивернув мотоцикл, мало не звалившись. А Есмі та Артур не встигли – й між ними щось гучно вибухнуло. Краєм ока лиш бачив, як друзі відлетіли, приземлившись неподалік.

  Мене це розізлило. Дуже розізлило. Пообіцяв собі наздогнати цього Пекельного, не дивлячись ні на що. Їхав так, що, здавалося, колеса от-от відірвуться від землі - й мотоцикл продовжить їзду у повітрі. Відчув себе непереможним воїном, який має здійснити свою найважливішу місію. Аж поки мій суперник не став добровільно гальмувати.

  Мій здоровий глузд, який так старанно нав’язував Духовний Майстер, переборов ризиковане бажання наздогнати бандита, тому я теж трохи сповільнив їзду. Як виявилося, попереду на шляху стояв парканчик. От тільки я встиг зупинитися перед перепоною, а найманець влетів у нього на швидкості. В результаті Пекельний вилетів з мотоцикла і гепнувся на землю.

***

   Скільки у мене було здивування, коли до мене підійшла сестра Джесіки із незнайомим юнаком Максом. Ці двоє зізналися, що це вони поставили парканчик, аби зупинити мого суперника. А ще більше здивувався, коли здер маску з Пекельного. Це був не хто інший, як мій товариш і сусід Ден. А я вірив йому. Навіть не здогадувався, то той – ворог.

«Як міг бути таким сліпим?» - картав себе.

  Ще й камінь, з яким він тікав, виявився не справжнім. І хоч я не здичавілий найманець, але так хотілося йому щось приробити.

  Врешті ми разом відвезли Дена до мотелю. Я зв’язав його у нашому орендованому з Джесікою житлі й дочекався, поки він прийде в себе, після снодійного, яким в нього вистрілив. Коли це сталося, попрохав Макса й Евеліну залишити нас наодинці.

-Сусіде, а ти добре працюєш! Можеш собою гордитися! А я нічого не підозрював, – щосили поплескав Дена по плечу.

-Мені навіть не довелося напружуватися, Арсене, - вишкірився Ден. - Не можна ж так довіряти людям.

   Я присів навколішки біля нього.

-Але якщо ти тут, то значить десь прорахувався.

   Ден не переставав шкіритися, тому походив на божевільного.

-Ні, я досконало зіграв свою гру, - запевнив він. -Ти просто відмовляєшся це зрозуміти. Гордого агента пошили в дурні… Пха-ха-ха! Вір мені чи не вір, але справжній камінь перехопила біля замку Елізабет…

-І які ж правила твоєї гри? У що граєш? – поцікавився в нього.

  А сам ледь стримував свій запал, бо так хотілося йому зацідити між очей. А тоді знову і знову це робити без перестанку.

-А ти ще досі не второпав? Я стежив за тобою на одній з місій, поселився поряд, наче потоваришував, щоб дізнатися, де ваша база. І от її вже немає.

  Моїми венами розтікалася лють. Я сердився на нього і на себе, але виправити вже нічого не можна було. Все, що залишалося це добряче заїхати йому по пиці. І цього разу себе не стримав. Він аж впав і перевернувся.

-Хіба ж чесний бій, коли у мене зв’язані руки та ноги? – плюючись кров’ю, запитав Ден.

  Та мені було байдуже на його дратівливе буркотіння. Я не збирався вступати з ним у бій. Навіть вважав це принизливим для себе.

-Вставай! - крикнув до нього.

   Та Ден не міг встати, лиш борсався, як гнійний жук. Я не втримався й підійняв його над собою. Міг би дійсно покалічити, але я ж був не Пекельний дикун, а таємний агент, захисник людства. Тож лише гупнув його на підлогу.