44 Подвійна зрада.Джесіка.Літо

    Спантеличено стояла декілька хвилин. Все дійство у фуршетній залі бачила лише епізодами: до мене підійшла мама і щось запитала, хтось співав у мікрофон, відбувся спалах з татусиного нового телефона.

  Але мене роздирало на шматочки всього від одного запитання:

«Чому Арсен раптом відмовився від місії? Він же не міг нас зрадити!»

   В цей час Арс жваво розповідав незнайомим тітонькам якусь кумедну історію, бо вони хихотіли у відповідь.

«Ні, так не буде!!!» - пронеслася оскаженіла думка – і я направилася до свого чоловіка.

-Можна тебе на хвилинку? – зі всіх сил намагалася бути ввічливою, хоча в душі, наче вулкан вивертав лаву.

  Жінки біля нього глянули на мене якось зневажливо.

-Я зайнятий, - байдуже відповів мій чоловік.

-Послухай… - з натиском відтягнула його за рукав в бік. - Що б ти не задумав, мусиш знати дещо важливе.

   Нарешті я наважилася розповісти йому, що ця місія – мій останній шанс; розповісти, чого може коштувати мені промах; і пояснити, чому я раніше цим не поділилася, хоча вже і пожалкувала.

   Одна з тих жінок, одягнена у сукню з намальованою абстракцією, зверхньо пирскнула:

-Вам же зрозуміло сказали: відійдіть і не плутайтеся.

   Я розірвала її поглядом на мільярди шматочків і вже хотіла розпочати вияснення стосунків та Арсен нарешті звернув на мене увагу. Мої слова таки змусили його прийти до тями. Та чи надовго?

-Любий, я мала тобі раніше сказати те, що якщо допущу найменшу помилку на цій місії – то це буде привід виперти мене з агентства. Старійшини тільки й чекають цього. Хоча, здається, Командор в мене вірить.

-Що за нісенітниця? Тебе вже прийняли в наші ряди, - він не повірив.

-Все через той порятунок Есмі, - пояснила. – Це серйозний проступок, а агентам другого шансу не дають. Сам знаєш. Тільки мене чомусь все-таки відправили на цю місію. Цікаво, чому одразу не стерли пам’ять…

-Але я думав, що усе для тебе закінчилося виправними роботами! – очі Арсена запалали вогнем і я відчула його роздратування. – У мене була домовленість з деким із вищих постатей в агентстві, тож тебе не могли вигнати, інакше я б не поїхав на попередню місію.

    Цього я раніше не знала, але тепер зрозуміла, чому досі належу до агентської родини. І тепер з’явилася впевненість, що зараз він таки пояснить свою позицію - і ми разом продовжимо місію. Але вже через секунду від емоцій Арсена не залишилося й  найменшого сліду. Він припідняв голову, скинув мою руку зі свого плеча і знову повернувся до жінок бальзаківського віку:

-Ця дівчина випила забагато алкоголю, - насміхнувся він, а його співбесідниці підхопили сміх.

   Тепер я була не просто зла чи розгублена, а таки насправді небезпечна. Так і кортіло дістати з сумочки пістолет, щоб подивитися на перелякані обличчя дратівливих реготушок.

    А в Арсені розчарувалася. Він відвернувся від мене навіть після того, як дізнався про моє становище! Як міг? Ображена пролетіла крізь натовп гостей і усю фуршетну залу, поки не усамітнилася надворі. Поки неслася, краєм ока зловила матір, яка покликала рукою, бо досі заміняла мене. Довелося проігнорувати. Мені терміново треба було набрати Командора.

-Арсен збожеволів! Сказав, щоб я сама продовжувала місію, -розпиналася, шукаючи підтримки.

     Як тільки пояснила ситуацію, то запитала себе, чи правильно вчинила. Можливо, його поведінці все-таки було пояснення, а я отак підставила його перед наставником. Та вже не було різниці, бо я виклала усе на блюдечку.

-Виникли нові обставини. Тобі потрібно буде закінчити операцію самотужки, - пояснив Командор. – У вас же був якийсь план?

-Угу… - розгублено мугикнула.

-От і слідуй цьому плану. Тільки без імпровізації, як тоді!

  Спогад про порятунок Есмі, викликав змішані почуття.

-Командоре, то за кого тепер Арсен? Невже за них – найманців? - намагалася дістати хоч якесь роз’яснення.

-На даний час він переслідує інтереси Пекельних, - сумно пояснив наставник. – Сподіваюся, ти з нами й перешкодиш викраденню каменю. Довірся Кодексу Агентів, агентко!

  От вже вдруге він мене назвав «агенткою». Це для мене багато означало, тож не хотілося розчарувати Командора. І ще пообіцяла собі, притиснути Арса за те саме місце, при першій же можливості.

«Він усе пояснить. І не важливо, чи хоче він цього, чи ні», - залізно вирішила.

***

   Коли повернулася до зали, то Арсен вже спілкувався з компанією туристів, разом з якими смакував десерти.

«Розважається він! Брехун! Зрадник! Лицемір!» - подумки обсипала «найкращими» словечками Арса, який зрадив і мене як коханий чоловік, і Командора як наставника.

  Та насправді в першу чергу мені потрібно було знайти професора Розвінга, а не з’ясовувати стосунки з Арсом. Одразу помітила підозрюваного неподалік. Він розважав якусь поважну леді, обціловуючи її руку. На щастя, професор стояв спиною до сходів, тож ще зачекала, коли охоронець біля вхідних дверей повернеться в інший бік – і прошмигнула сходами на другий поверх.

   Переді мною знаходилося декілька зачинених дерев'яних дверей. Одні з них все-таки виявилися відчинені - і я з легкістю потрапила у кабінет.

   На столі лежали якісь папери, а під ними… Пістолет? Саме так! Він без сумнівів належав професору Розвінгу, що підтверджувало наші підозри щодо нього. Професор - це Казим, який весь час планував майбутнє пограбування. Тому й прибрав адміністраторку, щоб ніхто не заважав.

   У наступну мить почула чиїсь кроки. Серце жваво забилось, а рука машинально потягнулася за своїм пістолетом, але я не наважилася його дістати.

  Кабінет був малим: лише довгий стіл, давня шафа та два стільці. Хіба можна було кудись сховатися? Нічого не вигадала кращого, як причаїтися за дверима біля великої вази на підлозі.