37 Хто зрадник?Джесіка.Весна

   Наступна зустріч із друзями відбулася за сніданком. До нас приєднався смаглявий Джейкоб, який щойно повернувся з місії.

-Мене не було всього декілька днів. Як ви встигли потрапити у такі неприємності? - дивувався товариш-агент.

-Хотів з нами? – пирхнув Артур.

-Ох, друже, - Джейкоб розвернувся до Артура, - а ти ж відбуваєш покарання вперше за стільки років свого агентства.

  Я здивовано подивилася на чоловіків та Есмі.

-Справді?

-А я схожий на хронічного порушника? – образився Артур.

  Усі голосно розреготалися, звісно, окрім нього самого.

-До речі, а де Роберт? - запитав Джейкоб.

  Есмі та Артур напружено переглянулися.

-Ми не хочемо звинувачувати його ні в чому, але лише він міг розповісти старійшинам про те, що ми порушили правила, - пояснив Артур.

-Роберт? Я в це не вірю, - впевнено відказав Джейкоб.

   Есмі закинула своє пишне каштанове волосся назад і підмітила:

-Він навіть на очі не трапляється після того випадку, наче уникає нас.

   З сусіднього столика до нас присвиснув незнайомий мені агент.

-Випадково почув про Роберта, - сказав він. - Якщо вам цікаво, то його звільнили від виправних робіт. Я бачив його сьогодні в парку із подружкою.

    Есмі випросталася та відкинула виделку вбік:

-У залі Правосуддя чітко проголосили вирок, у якому зазначалося, що Роберт доведе свою місію до кінця, після чого буде відбувати виправні роботи. Що ж змусило старійшин змінити покарання?

    Артур стиснув кулаки й різко поклав їх на стіл, підсумовуючи:

-Отже, то все ж він нас заклав!

   Навіть Джейкобу забракло слів, щоб виправдовувати друга.

-З ним варто переговорити! - гримнув Артур, на що усі кивнули у відповідь. - Я завжди вірив йому, але якщо віг так вчинив, то як любить повторювати Кароліна: «Агенти не мають другого шансу».

   Він почутого мене хитнуло. Нарешті я усвідомила, що мав на увазі Командор, коли казав про мою майбутню місію: «Тобі доведеться це зробити, бо інакше все це буде для тебе даремно».

   Я встала з-за столу та швидко рушила до виходу, ледь не збивши Дезкріта, який опинився поряд. Хвиля емоцій накрила з головою. Мені захотілося повернутися до свого дому, зателефонувати подругам та поділитися усім тим, що сталося зі мною. Хоча ні. Краще було розповісти усе батькам, бо тільки вони могли зрозуміти мене. Та звичайно я цього не могла вчинити.

    Підбігла до вхідних воріт, але не змогла вийти з території, після чого направилася до стадіону, де всілася на підвищення землі, обхопивши руками коліна, та заплакала.

    Через декілька хвилин до мене підійшла Есмі й присіла поряд.

-Ти турбуєшся не через Роберта? Вірно?

-Ні, Есмі. Я його майже не знаю.

   Вона прикусила губу, немов сказала щось зайве.

-Джесіко, останнім часом ми зблизилися. Тож можеш розповісти мені…

   Я витерла сльози й подивилася агентці у вічі.

-Скажи, Есмі, а яке покарання чекає на того, хто порушить Закон до закінчення навчання?

   Агентка ковтнула слину і склала руки в замок, прикриваючи вуста. Вона не дозволяла собі казати правду.

-Вигнання, - спокійно мовила замість неї. – Отже, я все вірно зрозуміла.

   Есмі сиділа поряд і намагалася підібрати втішливі слова. Та, звісно, їх просто не було бути.

-Ти знаєш, Есмі, я все зрозуміла, коли почула вислів: «Агенти не мають другого шансу». Командор ще раніше намагався мені натякнути, але я тоді не зрозуміла.

-Джесіко, ти маєш рацію, - нарешті сказала вона. - За таке порушення агентів повертали до колишнього життя. Але ця історія не про тебе. Тобі ж дали шанс показати себе на місії.

-Від найменшого недоліку я знову забуду усе, що зі мною сталося за цей час. І найголовніше: забуду, що мій чоловік - агент. А вони, старійшини, знайдуть до чого вчепитися, аби мене викинути з агентства. З чого їм порушувати свої правила заради мене?

   Сльози знову накотилися на очі й рікою потекли по щоках. Ніколи в житті я так не бажала чогось, як тепер залишитися в агентстві.

    Есмі обійняла і розділила мої почуття.

-Я відчуваю свою провину, - зізналася вона.

-Ти тут ні до чого. Я не шкодую про ту імпровізацію, бо ми врятували тебе. Скажемо, мені просто не пощастило. Але не кажіть про мій останній шанс Арсену, не хочу аби він знав.

-Я перед тобою в боргу. Можеш на мене розраховувати, - пообіцяла Есмі.

   І ми ще довгий час сиділи біля стадіону і розмовляли.

***

    Наступного дня я спочатку відбула виправні роботи, а тоді вирішила «потанцювати» з боксерською грушею. Товкла її щосили, аби виплескати все накопичене за останній час. Мою фігуру вигідно підкреслював спортивний сірий топ і шорти, в яких я почувала себе впевненішою. Їх теж видали на базі як й інший одяг.

-Сподіваюся, вони не зробили із тебе звіра, - зненацька почула палкий голос.

   Обернувшись, бойовий настрой одразу зник, а руки у масивних рукавицях опустилися, втративши силу. Арсен весь час стояв позаду та спостерігав, як знущаюся з нещасної груші. Але тепер все навколо розплилося та перестало мати будь-яке значення. Я підбігла та сильно обійняла його, затамовуючи подих. У цю мить я не думала про образи з минулого. Моє серце забороняло мозку думати.

-Чи не занадто нудний партнер – боксерська груша? Я складу тобі компанію, але пообіцяй, що не відлупцюєш, - кинув жартома Арс, коли ми розчепилися та я знову стала дихати.

-Що ж, тоді начувайся! – зухвало кинула виклик і рушила до нього.

   Та в результаті лише вчепилася мертвою хваткою в плечі. Він піддався й щосили обійняв мене, трохи підійнявши в повітря. А тоді впав назад, на свою спину, а я опинилася зверху на ньому. І ми сплелися в поцілунку як щось єдине, вічне… Як добре, що зараз у залі нікого не було.

    Після того спільне тренування все ж сталося. Він вчив мене, хоч я і часто відволікалася на обійми.