36 Правосуддя.Джесіка.Весна.

Розділ 4

Правосуддя

Весна

Джесіка Хардман:

   Мене, Есмі, Артура та Роберта провели до зали Правосуддя. З голови до ніг нас обдивилися четверо старійшин: Командор, ефектна Кароліна з високою зачіскою, лисий мускулистий чоловік, голову якого вкривали татуювання, та ще один наставник із довгим світлим волоссям. Їхні обличчя були серйозними, а погляди роздумливими. Вони обдумували справедливе покарання за наш вчинок, після того як дізналися усі подробиці операції з порятунку Есмі.

-Есмі, що тобі завадило розповісти нам щодо місцеперебування тих покидьків, щоб разом знайти вірне і безпечне рішення? - голосно запитала Кароліна.

-Я не мала впевненості у своїх припущеннях, тому вирішила перевірити свою версію, - зізналася вродлива агентка.

-То чому ж не зупинилася, коли твої припущення підтвердилися?

-Вважала, що то звичайні шибайголови із якими я впораюсь. Хотіла самотужки притягти їх на базу.

-Чи усвідомлюєш те, що наражала себе і деяких інших агентів на небезпеку? – знову запитала Короліна так, наче не являлася матір’ю Есмі.

-Я не знала, що вони підуть за мною. Та якби друзі не здогадалися, то…

  Есмі опустила голову і не закінчила висловлювання. Кароліна також замовчала, заховавши долоні у величезні кишені плаща. Тоді слово на себе взяв мускулистий старійшина.

-Агенте Роберте, ти ж знав, що користуватися пристроями пошуку для особистих цілей та переносити інформацію на гаджети без дозволу заборонено. То чому порушив цей Закон?

-Агентка була у небезпеці. Часу на формальності не було, - пояснив Роб.

  Наставники продовжували свій допит, інколи переглядаючись. Розпитували всіх трьох і лише я смиренно чекала своєї черги, наче смертного вироку.

   Боковим зором побачила, як рухаються в Артура вулиці. Він стримував свій запал, бо насправді аніскілечки не жалкував про скоєне порушення. Чимось він нагадував мені Арсена. Можливо, тому й викликав у мене ті ж хвилювання, які колись викликав мій чоловік, коли у нас тільки зав’язувалися романтичні стосунки.

-Дитинко, - перевів увагу на мене Командор, нагадавши зверненням, що я ще ніхто і ніщо в агентстві, - а тебе чого понесло за Артуром?

-Хотіла допомогти, - чесно зізналася.

-Ти справді подумала, що зможеш допомогти агенту зі стажем? Він - боєць! – нагадав Командор.

  На вустах старійшин показались криві насмішки.

-Я спостерігала за Есмі у Залі Бойових Мистецтв. І якщо цю прудку агентку хтось і зміг зломити, то це були не звичайні вуличні шибайголови. Якби з Артуром сталося теж, що і з нею, я б повідомила вас.

   Здавалося, мої слова добре прояснили благородні наміри, але у відповідь Кароліна ще більше вирячила й так величезні яскраво нафарбовані очі та злісно проричала:

-Ти не уявляєш, яке це серйозне порушення!

   Старійшини, засуджуючи мене, помахали головами, а тоді стали ближче один до одного, щоб обговорити вирок.

   Я інколи гляділа на своїх нових друзів, але ловила погляд тільки Есмі. Артур постійно дивився з-під лоба до стелі, а Роберта мені було шкода, бо його роль у цьому всьому була найменшою.

    Від напруги у залі Правосуддя стало задушно. Моя забинтована та продезінфікована рана виявилася не глибокою, але я досі відчувала її. Док, як тільки ми прибули, капнув на неї якоїсь яскравої сироватки й запевнив, що через декілька днів рана затягнеться.

-Справедливе рішення прийнято, - нарешті сказав світловолосий старійшина і високо підняв голову. – За порушення Законів агенти Есмі та Артур тимчасово відстороняються від місій за межами бази й відбувають покарання у вигляді виправних робіт. Оскільки агент Роберт зараз ще числиться на виконанні важливої місії, то продовжує її, а вже тоді відбуває покарання з іншими. Джесіка, яка демонструє те, що ми дарма дали шанс увійти до агентської родини… - він зробив паузу, яка ледь не звела мене з розуму, - продовжує навчання й також залучається до виправних робіт. Але! Найперша місія стане вирішальною. І якщо агентка Хардман не впорається – ми попрощаємося.

  Після оголошення вироку нам сказали йти за роботом. Але на коридорі Командор наздогнав мене і відвів вбік.

-Джесіко, - стривожено сказав він, насупивши брови. – Ти ж розумієш, що накоїла? У нас таке не пробачають!

-Я розумію, - винувато опустила очі.

-Ти скоро поїдеш на місію, з якою мусиш впоратися. Чуєш? Тобі доведеться це зробити, бо інакше все це буде для тебе даремно.

  Здалося, Командор хвилювався за мене, але не розуміла чому саме. І ще здалося, ніби він щось приховує.

-Я все зрозуміла, Командоре, - запевнила його.

  Після того почула сухе:

-Йди.

***

    Нас втрьох відправили на декілька годин у сире приміщення, в якому декілька днів тому розпочалося моє перебування на Станції. Зараз у ньому стояли лавка, стілець і стіл, на якому лежала книга «Кодекс Агентів».

    Есмі, на мій подив, сіла за стіл і взялася за книгу; Артур став, схилившись на стіну; а я приземлилася на лавці, закинувши ноги.

-То ми мали справу з Пекельними найманцями? – я запитала у Артура.

-Ні. Це колишні військові, котрі займалися наркоділерством. У тому закинутому приміщені знайшлося чимало наркотиків, - відповів агент, роздивляючись свої збиті кулаки.

-Чому нас карають? Як на мене, то ми зробили тільки краще – врятували Есмі.

-Джесіко, ми порушили Закон! – гучніше пояснив Артур. - Мене більше дивує, як вони так швидко відреагували на наше зникнення?

-Коли зав’язалася бійка, я написала Робертові повідомлення, щоб він прийшов на допомогу, - пояснила.

  Артур примружився.

-Хочеш сказати, що це він здав нас? Я досить довго його знаю. І мені важко в це повірити.

-Та інакше як? Хоча… Артуре, якби це він розповів про нас, то його б не покарали.