33 Не моя місія.Арсен.Весна

    До вечора було ще вдосталь часу, тому вирішив пройтися першим поверхом. Біля рецепції було людно. Я подався до зони зі столиками, де зазвичай пили каву або когось чекали. Вільних місць не виявилося, тож повільно пройшовся поміж дизайнерськими кріселками, вслухаючись у розмови. У кожному бачив потенційного найманця.

     Тоді з цього галасливого приміщення закортіло переміститися в спокійніше. Вийшов з готелю, щоб вдихнути свіжого повітря. А крім того, біля входу запитав швейцарів, чи раптом їм не запам’яталася жінка в елегантному капелюшку та синьому діловому костюмі. Та вони лише мовчки покивали головою з боку на бік.

   Далі око впало до стоянки, де було авто, яке мені видали для місії. Та мою увагу зачепила інша автівка: Volkswagen темно-зеленого кольору. На такому раніше їздив на місії, поки авто не передали до агентського водосховища (база на півночі країни).

   Я підійшов трохи ближче та глянув на номера. Якщо машина була наша, для місії, то остання цифра на номерах мала бути не чорна, а трохи світліша – ближче до сірого. І вона якраз була такою.

«Що машина тут робить? – задумався. - Невже хтось з агентів-союзників також виконує місію поблизу?»

   Мене чомусь здивувало це, тому набрав напарника Роберта.

-Чого забажаєш цього разу? Відчуваю себе золотою рибкою, - весело прозвучав його голос.

-Роб, ану пробий Volkswagen Golf GT темно-зеленого кольору.  

-А чому тебе зацікавила наша колишня машина? – посерйознішав Роберт.

-Вона стоїть біля готелю.

-Можливо, Ком когось назначив, аби прикрити твій зад на випадок чергового проколу. Пхах!

-Розумнику, я йому не казав про той випадок з Елізабет. Ну все. Чекаю.

   Не пройшло декількох хвилин, як Роберт перетелефонував.

-Один із наших агентів мав передати документацію агенту міжміської Станції. Той з міжміської, власне, і приїхав на автівці.

-Робе, ти впевнений? Я думав машину привласнили Старійшини водосховища.

-От тільки це ще не все… Водій-агент вже мав бути за містом. На міжміській Станції підняли тривогу, бо він не виходить на зв’язок.

-Мабуть, мені варто втрутитись.

-Друже, це не сподобається Командорові, - відмовляв агент.

-А хто з наших передавав документи?

-Арсене!

-Відповідай, Роберте!

-Твій ліпший дружок - Артур.

   Я задумався, а тоді запитав найважливіше:

-Щось дізнався про Елізабет?

-Залишила Родгар. Ні з ким не зустрічалася. Продовжую прослуховувати.

-Зрозумів тебе, Роберте. Почуємося пізніше.

***

     Тепер, коли Артур вліз не зрозуміло в що, моїм обов’язком було втрутитися. Тож для початку я набрав його, підійшовши ближче до широкої дороги, по якій швидко проїжджали автівки.

- Я теж у Родгарі, - пояснив, коли друг відповів. – Побачив Volkswagen Golf біля готелю «Версаль». Вирішив, що ти десь поруч. А ще маю підозру, що в тебе щось пішло проти плану.

-Коли ти найнявся до мене в охоронці? - здивовано запитав товариш-агент. – І до чого тут авто?

-Ти вже зустрічався з іншим агентом?

-Так. А звідки ти, Арсене, знаєш про моє завдання?

-Неважливо, - відмахнувся. - А давно це було?

-Декілька годин тому.

-От тільки його автівка досі в Родгарі біля «Версалю».  Доведеться розібратися.

   Як тільки кинув гаджет до кишені, знову направився до того автомобіля. От тільки його вже не було на місці – автівка якраз виїжджала з стоянки. Темно-зелене авто проїхало біля мене, але затоновані вікна заховали водія. І хоч я махнув рукою, аби агент зупинився – це не дало результату.

    Вже мав бігти за кермо своєї машини для місії, як з повороту вилетіло спортивне червоне авто. Воно різко зупинилося біля мене і зсередини Артур махнув до мене головою. Я тут же опинився поряд на передньому сидінні.

-Як ти дізнався, що я у Родгарі? – знову поцікавився Артур.

-Краще поясни, чому ми ганяємося за цим шумахером?

-Я передав документи нашому Пітеру, якого переводять на міжміську Станцію. А він вже мав їх довести. Але що як його відстежили, коли я передавав папери? Можливо, Пекельні до цього приклалися?

-Хто б водієм не був, він набирає швидкість. Я думаю, що він зрозумів те, що за ним стежать.

   Покидьок тиснув із машини максимум, але ми не дозволяли збільшувати між нами дистанцію, хоч і розтовкли один із ящиків місцевого продавця, який торгував апельсинами.

   Величезні багатоповерхові будівлі замінили двоповерхові будиночки, а дорога почала часто повертати то вліво, то вправо.

-Ми майже за містом, - пояснив Артур, не відриваючи очі від керма. – До речі, а ти чого не на місії?

   Я лише змахнув рукою у відповідь. Та Артур і сам знав, що я не можу розповісти.

-Допомога не потрібна? – все ж запитав він.

-Впораюсь.

  Темно-зелене авто заїжджало до провулків з дорогами, де була яма на ямі. Наша машина вже мала декілька подряпин, а його - втратила бампер. Погоня тривала пів години, поки він не повернув до вулиці, яка кінчалася парканом. Далі ходу не було.

- Якщо він не смертник, то скоріш за все зупиниться, - пояснив своєму другу.

-Хах! Він сам себе загнав у пастку, - Артур однією рукою дістав пістолет з власного поясу.

    Я не помилився, втікач загальмував біля одного з будинків, розтрощивши паркан. Поки добігли до зламаного паркану, з будинку почувся крик.

   Двері були відчинені. Між кімнатами сидів поранений чолов’яга, над яким тряслася жінка, а за шафою ховалися діти. Побачивши нас, дружина пораненого почала схлипувати.

-Де він? – запитали в цієї переляканої жінки.

     Вона махнула до наступної кімнати, яка виявилася кухнею.

-Викличіть швидку. Здається, у вашого чоловіка куля в плечі, - пояснив Артур, в той час, як я прибув на кухню.

   Попереду стояв добре знайомий агент Пітер. Він вороже дивився на мене, наче шукав мить, аби розпочати бійку.

-Пітере!? – не повірив своїм очам. - Ми думали, що тебе пограбували.