32 Готель"Версаль".Арсен.Весна.

   Як тільки швейцар відчинив двері до готелю «Версаль», у моїх очах відбилося безліч скляних поверхонь. Всюди стояли дзеркала різних розмірів, а до зони рецепшн, де дві привабливих дівчини у ділових піджачках вирішували якісь питання, простягалася червона доріжка. З лівого боку стояли маленькі столики, де можна було на когось зачекати, почитати буклет чи випити смачної кави. З правого - люди з чемоданами прямували до ліфта золотого кольору. Пафос - слово, яким можна було схарактеризувати загальну атмосферу готелю.

-Вітаємо у готелі, пане. Якою мовою до вас звертатися? - поцікавилась дівчина з рецепції, коли я наблизився до неї.

-Я - місцевий. Бажаю зняти номер.

-Економ? Стандарт? Люкс? Чи щось ще пристойніше? – останнє прозвучало загадково.

-А на якому поверсі знаходиться цей ваш «економ»?

-З четвертого поверху до восьмого, але зараз є вільні номери лише на сьомому та восьмому.

-Стандарт і люкс - ще вище?

-Та-а-ак, - розгубилася дівчина, оскільки не розуміла, для чого я це запитав.

-Мені підійде «економ» на восьмому поверсі, - простягнув банківську картку. - Лише на дві доби.

    Після усієї класичної процедури я отримав ключа від номера «35А» і зелену пластикову картку, якою мав скористатися, щоб увійти на свій поверх.

     Певна річ, що витрати були коштом бази. От тільки було шкода, що ці кошти – обмежені, бо цей готель для вельмож міг запропонувати багато приємних послуг.

«От розберемося з цими Пекельними – і відпочину тут з Джесікою», - вирішив, оглядаючи прейскурант послуг, який знайшов на своєму ліжку.

***

     Щоб не втрачати час, спустився на другий поверх, де знаходився ресторан. Насправді вже й не проти був попоїсти. А поки чекав на свою замовлену пасту, обдивлявся присутніх та сам ресторан, який поєднував чорно-золотаві кольори.

-Можна сісти поряд? - запитав дорого одягнений чоловік середнього віку, який був надзвичайно сумний на вигляд.

   Я здивувався, бо в ресторані були вільні місця, але не відмовив йому.

-Чоловіче, от як ти вважаєш, чи варто заради близьких жертвувати іншими важливими речами? – ледь розбірливо запитав незнайомець.

    Тоді я зрозумів, що він напідпитку. Але вирішив відповісти.

-Обставини різні бувають.

-Хвилинку... – чоловік замовив офіціанту бренді. - У мене є бізнес, великий дім за містом, гроші… Моя родина добре забезпечена, але дружина все одно невдоволена. Вимагає, щоб я вільний час проводив з нею та доньками. І от як їй пояснити, що не можу собі дозволити відпочинок? Я ж працюю постійно, тому і маємо все!

     Офіціант приніс моє і його замовлення одночасно.

-Я попрошу, що тобі також принесли келих, - сказав мій співбесідник.

-Ні, я сьогодні за кермом. Наступним разом…  - люб’язно відмовився.

  Довелося чоловіку перехилити келих самому.

-Великий Овер, - протягнув до мене руку чоловік. - Так мене називають друзі.

-Арсен, - потиснув йому руку у відповідь.

-А ти знаєш, Арсене, чому мене друзі прозвали «Великий Овер»?

-Бо «овер» означає «понад» чи «більше» - висловив своє припущення я.

-Отож-бо! – статний дядечко підняв вказівний палець до верху. -Тому що я завжди доводжу всі справи до логічного кінця, але і цього мені мало. Завжди прагну більшого.

-Хоч закусіть, - порадив Оверу.

  Тоді він одразу замовив м’ясну тарілку. І її миттю принесли.

-А ви часто зупиняєтеся в цьому готелі? – поцікавився.

-Постійно. Тут досить комфортно й персонал догоджає. Та це таке… Я ж от до чого вів: ми ж мали на природу поїхати, на відпочинок. Та от нещастя, у мене виникли проблеми по роботі в цьому місті, тому довелося перенести прогулянку. Дружина образилася та сказала, що йде від мене. Уявляєш?

-Ох! - поспівчував своєму новому знайомому, який перехиляв келих за келихом. - Та ви зовсім розкисли! Невже її отак відпустите?!

-Закинути бізнес й повернутися до сім’ї? – він іронічно пирхнув ротом. - А що ми їстимемо? У мене ж своя корпорація. Маю все контролювати. А зараз важко втриматися - конкуренція.

  Навіть стало прикро за Овера.  

-Оберіть замісника, - спробував дати пораду.

-А де гарантія, що він мене не підставить?

-Як не ризикнете - то втратите найцінніше.

    Та чи сім’я була для нього настільки важлива – я не знав. У багатіїв інше мислення.

   У відповідь Овер підвівся, заплатив за нас обох і махнув, мовляв, ходімо. Ми сіли у ліфт та підійнялися на вісімнадцятий поверх.

-Ви вже давненько у готелі, маєте тут все знати, - припустив вголос.

-Що тебе цікавить? – запитав Овер, хитаючись.

-На якому поверсі живуть працівники готелю? - нарешті я звернув до теми заради якої й почав спілкуватися з цим нещасним багатієм.

-Наче на третьому. А ти сам на якому зупинився?

-На восьмому.

-Економ, чи що? – саркастично кинув Овер, на що не отримав відповіді.

   Тоді я підняв голову й показав йому камеру спостереження.

-Певне, весь готель нашпигований такими камерами.

-Ще б пак! У «Версалі» відпочивають поважні люди, часто іноземці. Кажуть, тут, в конференційному залі, підписують багатомільйонні контракти, - Овер говорив це майже пошепки.

-Цікаво, звідки йде спостереження, - наче випадково бовкнув я.

  Тоді Овер поправив краватку і засміявся, щось пригадуючи.

-Знаєш, мій товариш, директор банку, дні два тому влаштував сцену на рецепшені, бо думав що його планшет хтось поцупив. Врешті йому ввімкнули відео, яке показало, що це він сам його переклав. От бовдур! А грозився знести цей готель!

   Ми приїхали на потрібний поверх і Овер дістав бордову картку.

-Бордова картка – для найдорожчих номерів? – здогадався, але перепитав.

-Всього лише люкс. Готель має й кращі апартаменти. До речі, синя для стандартних номерів, жовта – для працівників готелю.