31 У лапи тигриці. Арсен. Весна.

Весна

Арсен Хардман:

    Дорогою я хвилювався, хоча до цього на місіях завжди був зібраним та врівноваженим. Все через останні події, які добренько мене збадьорили.

    Тим часом авто зупинилося у вузькому провулку. Окрім жилих будинків, побачив лише непримітний паб. Тож одразу направився до нього. За дерев'яними столами відпочивали сп’янілі чоловіки з кухлями пива в руках. Вони голосно перемовлялися та навіть сперечалися, зчинивши галас, який робив цей паб ще тим гадючником. А тоді мій погляд приточився до віддаленого столика під східцями, що вели на другий поверх. За ним сиділа вона, жінка з червоною помадою, яка зверхньо кидала виразні погляди по всьому пабі. Її одна нога була закинута на іншу, а між пальцями диміла сигара. Тоді я й зрозумів, що вона була тією Елізабет. Я ж здалека чув дух цих паскудних егоїстичних тварюк. Та перевірити все ж було варто.

   Я присів за столик до міцного чоловіка, який пив на самоті та запропонував йому пляшку за невелику послугу. П’янчуга з радістю погодився, а тоді поквапився загравати до Елізабет, як і домовлялися.

   Жінка заперечливо махнула декілька разів головою, а тоді повела його до виходу. А поки я вийшов слідом, то почув скиглення на розі будинку.

   Це був той самий чоловік. Він намагався підійнятися з асфальту, от тільки зайвих декілька грам горівки заважали. Ще й з його носа текла кров, яка крапала на пошарпаний одяг.

-Це вона вас так? - запитав у нього.

   Чоловік обурливо глянув на мене.

-Ця дрянота зламала мою руку! – повідомив він. – І це всього лише за одну пляшку?

    Я обережно оглянув кінцівку. І справді, рука була зламана, тож довелося викликав швидку та залишити потерпілому декілька купюр, які його одразу заспокоїли.

-І ще наостанок – куди вона пішла? – поцікавився в чоловіка, який досі стогнав собі під ніс.

   Він показав поглядом напрямок - і я швидко направився туди. Бо тепер був абсолютно впевнений у тому, що ця жінка – Пекельна найманка.

***

    Я біг, доки не побачив у далині Елізабет. Рано чи пізно вона б помітила мене, тож вирішив знайти можливість, щоб підкласти їй пристрій для фіксування місцеперебування та прослуховування.       

   Збавивши темп, я пробирався між людьми широкої вулиці, бижче до краю тротуару.

   Коли Елізабет дійшла до найближчого перехрестя, то комусь зателефонувала.

«Звісно, вона має з кимось зустрітися», - вирішив я.

   Тим часом ми добралися до найбільшого готелю у Родгарі «Версаль», поверхів так на двадцять, якщо не більше.

«Тільки не в середину», - заблагав подумки.

     Та де ж там? Вона увійшла в скляний готель. А от я не квапився, бо ми б там точно зустрілися. Довелося зачекати надворі. Так і пройшла ціла година, протягом якої лаяв себе за те, що не підкинув їй жучка раніше, наприклад в пабі.

    Коли вона нарешті вийшла з «Версалю», закрапав невеликий дощ. Її хода була швидкою, але пощастило, що хоч пересувалася на своїх двох. Так дійшли до арки, за якою починався вузький похмурий провулок, де майже не ходити люди, а за ним ще в один. Це змусило мене збільшити дистанцію між нами. Як на зло, Елізабет часто повертала, ще й дощик перетворився в зливу – усе це ускладнювало моє спостереження.

   А коли Пекельна розкрила величезну парасолю й комусь зателефонувала, все ж довелося підійти ще ближче. Краєм вуха вдалося почути: «Я все передала… Виїду сьогодні». А після розмови вона знову повернула в той самий бік.

   Тоді я второпав, що ми робимо коло. Але який був в цьому сенс? Аж несподівано після чергового повороту вона зникла.

    Я збентежено почав швидко бігти вперед, не розуміючи, куди вона ділася.

    Зненацька якась сила притисла мене до брудної цегляної стіни, поряд з якою знаходився. Парасоля найманки тисла на мою шию,  перекривши доступ повітря. А сама вона коліном притиснула мій пах і підійшла впритул, зазирнувши в мої очі надто зблизька.

-Чого тобі? - суворо запитала Пекельна, а тоді трохи послабила давлення на шию, щоб я міг відповісти.

    Так закортіло скористатися прийомом з бойових мистецтв, щоб вона аж відлетіла, але вчасно зупинився.

-Хотів познайомитися. Ще не бачив жінок з такими дивовижними очима, - почав зображувати з себе романтика.

  Елізабет підняла брови.

-Виявляється, ви ще й бойова. Відпустите нарешті?

   Та найманка лиш примружила очі, роздивляючись моє обличчя, наче хотіла прочитати думки.

-Дарма ви йшли за мною! – грубо кинула вона та ще більше притиснула мене до стіни.

    Я зрозумів, що ситуація вийшла з-під контролю. Навіть запідозрив, що вона дістане револьвер.

-Та що ж ви, пані, робите? Я вже надто збуджений від вас. Та тут незатишно. Підемо до мене?

  Це ще більше роздраконило Пекельну й вона потягнулася до кишені, стиснувши зуби.

-Не подумайте, у мене лише серйозні наміри! – різко скрикнув, аби збити її з пантелику. - Вже бачу, як ми сходили на побачення, потім ще одне… Весілля… Шестеро пречудових діток.

   Я знав, що цього хоче кожна жінка. Та навряд чи Елізабет мала на таке час. Тож тиснув на болюче.

-Шестеро?! – несподівано перепитала вона. – Та ви - псих!

   Вона штовхнула мене на дорогу – і я за її планом приземлився на брущатку. А тоді вона швидким кроком почимчикувала геть. І я, звісно, вже слідувати за нею не міг. Лиш стояв під дощем і дивився, як моя ціль зникає з горизонту. І хай! Бо пристрій я все ж підкинути встиг.

***

    Варто було сховатися від зливи у кав’ярню, он ту, між двома вузькими вуличками, а тоді обдумати подальші дії. Але поряд зупинилося таксі, з якого вийшли люди.

-Вільні? – одразу запитав у водія, а тоді вмостився поруч з ним. – Східний вокзал!

  Дорогою надзвичайно злився на себе через власну необережність. Це ж треба було потрапити прямо у лапи такої тигриці. Було б соромно зізнаватися у цьому Командорові, не кажучи вже про Міністра.