27 Закинуте приміщення.Джесіка.Весна.

    На полі гуляв сильний вітер, від чого волосся спадало на обличчя. Я кинула погляд до нашого з Арсеном будинку і склалося враження, що ми жили в ньому ще в минулому житті. Тепер по-старому вже ніколи не буде. Ці думки засмучували мене, бо раніше я була абсолютно щасливою, а от що чекає в цих нових обставинах, лише можна було здогадуватися.

-Джесіко, швидше, - квапив мене Артур.

   Йому ледь вдалося провести мене через охоронця, от тільки довелося збрехати, наче Командор спровадив нас у справах.

   Вдвох минули тунель і на таксі добралися кінцевого пункту, на яке вказувала карта в гаджеті Артура. Ми знаходилися майже за містом, де вже не жили люди й всюди було розкидане сміття. А попереду знаходилися якісь закинуті будівлі, можливо, склади, у яких не було жодного цілого вікна.

-Вона там, - показав Артур на одну з таких будівель.

   Зненацька його телефон почав дзеленчати. Артур насупився й вимкнув його, порадивши мені зробити теж саме.

-То був Командор? – насторожившись, запитала я.

    Його виразні вилиці зарухалися. Та агент нічого не відповів, хоча й мала впевненість, що вгадала.

   З другого поверху почулися чоловічі розмови, сміх, а за ними й дзенькіт розбитого скла.

-Зайду через вікно, а ти зачекай на мене тут, ззовні, - владно наказав Артур. - Якщо не повернуся через двадцять хвилин, то сповісти про це Командора.

 -Що значить не повернешся? Ти що, Артуре?

   Агент одразу закрив долонею мені рота й показав вказівним пальцем на свої вуста, мовляв, тихіше. Тоді майже сидячи дібрався до вікна - і стрибнув до приміщення.

   Я, заховавшись за старими мішками, спробувала застосувати афірмацію спокою, якої навчав Духовний Майстер. Не дарма ж її стільки практикувала! Та мене збив з пантелику джип, який з’явився на горизонті та швидко наближався в мій бік.

   Обережно почала обходити будівлю, аби залишитися непомітною. На шляху купами лежало сміття, від якого крутило в носі. А коли вдалося опинитися позаду закинутої будівлі – підійняла голову та охнула. На другому поверсі через дірку в стіні побачила Есмі, прив’язану мотузками до якогось гака, що витикався з обшарпаної стіни.

   У голові прозвучали лайливі слова, якими зазвичай не користувалася. Крадькома підійшла до найближчого розбитого вікна і зазирнула до приміщення. Нікого не було. Усі голоси чулися лише з другого поверху, але вчасно спало на думку те, що перший поверх хтось може охороняти. Моя версія підтвердилася, коли я перелізла через вікно й побачила, що з однієї кімнати до іншої пройшов гладкуватий парубок у зеленому вбранні, схожому на військове.

«Треба попередити Артура, що прибули інші, а ще про Есмі, - вирішила, визирнувши із-за стіни, на якій полущилася фарба.

     Чоловіки, які щойно приїхали, не квапилися заходити - розмовляли надворі. Їх голоси ледь доносилися до мене, тому я не могла нічого розібрати з розмов.

    Несподівано біля авто роздався вибух, схожий на звук петарди. Він змусив мене здригнутися та заціпеніти.

-Йолопи! Хто то зробив!? - почула хриплий голос з вікна другого поверху. - Хочу почути ймення. Негайно!

    Голоси надворі притихли, а я тим часом боязко перейшла до іншої кімнатки, сподіваючись знайти Артура.

   Серед вуличних почалися якісь лайливі обговорення.

-Тримайтеся, собаки, я спускаюся до вас! – знову захрипів голос з другого поверху.

    Виглядаючи із-за стіни, побачила, як декілька чоловіків у зелених формах спустилися східцями надвір і між ними та тими, які прибули, почалася сварка. А тим часом зверху на сходах почувся шурхіт. Це Артур підіймався вище, поки ніхто з чужих не бачить.

 «Добре придумав!» - подумала, зрозумівши, звідки той вибух.

   Тоді кинулася слідом за агентом, але зненацька на сходах між нами з’явився чоловік у зеленому. Він почав підійматися за Артуром, хоча я й не знала, чи незнайомець його побачив.

    Від хвилювання моє дихання ще почастішало. Я продовжувала рухатися далі, але вже не сходами. Майже зруйнована стеля утворювала дірку, з якої звисав брудний канат. Ним і вирішила скористатися.

«Оце хтось забавку придумав!» - подумала, підіймаючись на другий поверх.

  Есмі вже була поряд: одразу за стіною. От тільки двоє патрульних нескінченно ходили біля неї з одного кінця зали до іншого. А тут я вже була безсила. Та варто було лише згадати про Артура, як почулися постріли. Ще й неподалік, зі сходів. А це могло означати тільки одне: той тип таки наздогнав Артура.

   Чоловіки одразу кинулися в бік сходів, тож я мала змогу побігти до Есмі. Але цього разу вдача мене залишила: один із цих чоловіків повернувся й кинувся до мене. У ту мить я вже була поруч з Есмі, яка побачивши мене, стала пручатися.

   Втекти шансів не було, тож я дістала з кишені свій ніж й звільнила змучену агентку.

  Далі все відбулося надто швидко, щоб второпати. Есмі вихопила з моїх рук ніж і встромила покидьку в ногу. Чоловік одразу впав на дощечки з цвяхами, які лежали під ногами.

-Джес, треба вибиратися! – Есмі, яка в мить збадьорішала, потягнула мене до вже знайомого провалу у підлозі.

-Зажди, там Артур, - махнула в протилежний бік зали.

    Очі стрункої агентки округлилися. І ми побігли до Артура, минаючи пораненого, який щодуху волав, але не міг підійнятися.

    Я встигла визирнути у вікно й побачила, як інші чоловіки у формі повертаються.

-Есмі, вони зараз будуть тут.

   Та це її планів не змінило, а мені нічого не залишалося, як слідувати за сміливою агенткою.

    Між Артуром та високим типом у формі точилася бійка. Я зраділа цьому, бо після вистрілів думалося лихе. Як тільки Есмі вступила в бій, все ненадовго закінчилося. Вони затисли його й останній удар Артура вимкнув здорованя. Тоді Артур полегшено глянув на Есмі та вдоволено на мене, коли в нього за спиною з’явилася ціла юрба ворогів.

   Я відскочила за напіврозвалену стіну і набрала повідомлення Роберту. Ситуація однозначно повернулася проти нас і стало очевидно, що через хвилину нам вже ніхто не допоможе. Мене накрила паніка і жодна розумна думка не приходила до голови.