25 Його друзі.Джесіка.Весна.

Весна

Джесіка Хардман:

Наступного дня навіть відвідування кінокімнати не відволікло від роздумів щодо секретної інформації в будиночку Арса.

    Між іншим, кінокімната була створена, щоб перевиховувати «новостворених» агентів. То була невеличка кімнатка, де кожен сидів біля невеличкого індивідуального екранчика із гучно увімкненою гучністю в навушниках і дивився фільм, де показували не надто приємні сцени. Кімната випробовувала на агентах усі людські срахи: висота, комахи, гадюки та інші найпопулярніші людські фобії. Відвертатися від екрану було суворо заборонено.  А особисто мені найбільше не любилися насильницькі сцени.

    Після сеансу вирішила пропустити обід, бо побачене зовсім відбило апетит. Натомість пішла прогулятися базою, краще вивчаючи її.

   Проходячи біля кабінету лікаря, раптом двері різко відчинилася - і з нього вибігла дівчина із довгим каштановим волоссям – Есмі. Вона тримала у руках якусь скляну посудину.

-Щось трапилося? - кинула їй, але вона не почула.

   Тоді мене немов щось штовхнуло у той бік, куди вона завернула - і я побігла слідом.

«Можливо, у неї якісь проблеми», - подумала, згадавши, як вона з Робертом прийшли напоміч, коли я ввела невірний пароль.

   Коли антиагентка повернула черговий раз, я ненадовго втратила її, але потім почула, як двері неподалік зачинилися. Підбігла до них і нахилилася, аби хоч щось почути. Над дверима, на прикрість, був намалюваний червоний квадрат, а не білий, тож мені сунутися туди аж ніяк не можна було.

   За дверима нічого не було чутно, тому я міцніше притулилася до них вухом. Даремно. Вони відчинилися - і я зробила крок до приміщення.

-Джесіко, ти підслуховувала? - почула незнайомий чоловічий голос.

    Я підняла голову і побачила, як четверо здивованих постатей мене роздивлялися: Есмі, незнайома дівчина у халаті та ще двоє чоловіків. Один з них мав темне волосся та смагляву шкіру, а інший мав світле русяве волосся й виглядав досить привабливо. Вони стояли за довгим стілом, на якому стояла дивна кострукція з прозорих трубочок і колб.

«Ще одна лабораторія, але значно менша», - подумала, роздивляючись.

-Джесіко!? - знову почула той самий голос від русявого.

-Насправді… я випадково побачила, як Есмі квапиться і подумала, що… Стривай, ти знаєш моє ім’я?

  Це й же привабливий молодий чоловік ледь-ледь посміхнувся.

-Знаю-знаю. Я ж Артур.

  Допитливо перевела погляд на Есмі.

-Він близький друг Арсена, - пояснила агентка. - Ти що, не знаєш? Арсен не розповідав?

-Ні, - роздратовано відказала. – Він багато чого мені не розповідав довгий час.

-Звісно! Це ж заборонено, - нагадав смуглявий. – А я – Джейкоб. А то в халаті – Амелія.

   Образа на власного чоловіками кожного разу боляче крапала в моє закохане серце, як тільки дізнавалася щось приховане від мене. І, певне, цього разу невдоволення полилося через верх. Я не на жарт розгнівилася на Арсена за ті всі недосказаності та ще й брехню. Тож вирішила, що при зустрічі йому обов’язково перепаде.

-І що ж про мене розповів Арс? – поцікавилася.

-Та ти не уявляєш, як давно тебе заочно знаю, - знову всміхнувся білосніжною посмішкою Артур. – До речі, моїм наставником також є Командор.

-А у нас Кароліна, - відповів смуглявий Джейкоб. - Чула про таку?

-Немає часу на розмови - розчин майже закипів, - ніжним голосом попередила білявка Амелія, яка тримала посудину над газовим пальником.

   Всі підійшли до неї. Тоді Есмі піднесла якісь інгредієнти.

-Передай їх краще Амелії, - стурбовано попрохав смуглявий.

-Джейкобе, ти думаєш, я у цьому взагалі не тямлю?

-О, Есмі, не починай!

   Нарешті Есмі таки передала це незрузумілі речовини Амелії. І остання кинула інгредієнти у посудину - розчин зашипів, змінив колір з прозорого на синій і виділив легкий їдкий аромат.

-То були Каліфорнійські боби, - пояснила мені Есмі. - Я щойно взяла їх у Дока.

- А чому ви проводите дослідження тут, а не у великій лабораторії? – поцікавилася, спостерігаючи за хімічним процесом.

-У цій лабораторії працюють із їдкими речовинами, які можуть випаровувати отруту чи небезпечні речовини. Он, - показала Амелія пристрої на стелі та стінах, - то витяжки та нейтралізатори, які знищують і вивітрюють шкідливі випари. От тільки ми всі мали би бути в масках. А якщо говорити зовсім відверто, то тільки мені із вас всіх тут можна знаходитися.

   Після останього висловлювання Амелія сердито глянула на трійцю спостережувачів.

-Тоді де ж твоя маска? - дорікнув Джейкоб.

-А й справді. Заговорили мене, - Амелія так винувато опустила очі, що закортіло її втішитти.

-Краще розкажи, як працює цей винахід? - попрохав Джейкоб.

-Розчин швидко випаровується у повітрі, в результаті чого усі присутні в невеликому радіусі втрачають свідомість на декілька хвилин.

-То це така зброя? -здивувалася я. – Я думала для операцій… е-е-е… медичних.

-Вгадала! Це таки зброя, але медицина не наш профіль, - пояснив Артур і клацнув пальцями, - Амелія, до речі, не лише лаборантка, а й спеціаліст у винаході хімічної зброї.

   Світла дівчина зашарілася.

-Та перестань. «Спеціаліст» - це ти перебільшив, - Амелія махнула рукою й знову поправила окуляри, які сповзли на ніс.

-От і заняття дісталося ж тобі, - ляснула білявку по плечу, що їй не дуже сподобалося.

-Не дісталося, - пояснила Есмі, - ми самі обираємо спеціалізацію.

-Мені подобається бути лаборантом! - наголосила Амелія.

    Враз на порозі лабораторного кабінету з’явилася жінка із невдоволеним виглядом обличчя, високою зачіскою, великими та яскравими губами. Одягнена вона була у плащ.

-Що за збіговисько?! Ви заважаєте Амелії! Невже ніхто із присутніх не чув про заборону знаходитися у цьому місці?