23 Агентські бої.Джесіка.Зима

   Цілісінький день з нетерпінням чекала на бої у будиночку, відсунувши Кодекс Агентів, та роздивлялася постійно увімкнений екран, де зеленими колами щось позначалося.

  Тепер мені ще більше не вистачало мого Арса. І хоча й гнала спогади про його магнетичний погляд, одночасно ніжні та впевнені дотики та спокусливі обійми, але протистояти цьому було надзвичайно важко. А окрім того, мала безліч запитань, на які йому доведеться відповісти. Сам же наставник Командор не потрапляв на мої очі, можливо, навмисно. І це нервувало, бо почувала себе самотньою та загнаною. Хоч би хтось пояснив, що тут, на цій базі, відбувається? Звісно, маленької екскурсії, яку провів Арс перед місією, було не достатньо.

    Нарешті підійшла потрібна година та я у своєму металічно-сірому костюмі гордо рушила до підвального приміщення. Увійшовши до зали, побачила ринг у центрі зали й Майстера Бойових мистецтв поблизу нього. Навколо рингу стояли агенти, більшість яких були зодягнені у спортивний одяг.

   Майстер вийшов на ринг і в ролі судді оголосив перший двобій. Тоді до нього підійшли двоє бійців – і після дзвону гонгу розпочалася сутичка. Суперники, бувши колегами, вороже поїдали один одного поглядами, обмінюючись повносилими ударами. Аж стало цікаво, як далеко вони зайдуть.

-Що скажеш? - зненацька почула голос Командора, який опинився поряд.

-Жорстоко, як для тренування.

-Це більше, ніж просто тренування.

-А доки буде тривати бій? - відвертала іноді голову, аби не бачити деяких ударів.

-До кінця, - суворо сказав Командор, і моє обличчя неконтрольовано зажмурилося від жаху.

  Наставник оцінив мою реакцію, а тоді зізнався:

-Лише доки хтось когось не покладе на підлогу. Ти надто емоційна, Джесіко, не забувай відвідувати Духовного Майстера.

   Я стиснула губи, аби не мовити зайвого. А взагалі, останні дні навмисно шукала зустрічі з наставником. Я ж мала дізнатися, що саме на мене чекає на майбутній місії та чого вони від мене очікують. Та поки думала, як розпочати, Ком вже відійшов.

   Навколо було галасно - кожен агент вболівав за свого улюбленця. А я тим часом задумалася, дивуючись тому, що цю псевдоелектростанцію досі не виявили місцеві жителі.

   Нарешті один агент поклав іншого на підлогу, затиснувши так, що інший не міг ворушитися. У переможеного з розсіченої брови закрапала кров. І поки Майстер Бойових мистецтв оголошував наступних суперників, дівчина у білому медичному халатику, у якої було довге каштанове волосся, яке спадало локонами до попереку, надавала допомогу пораненому.

«Вона приблизно мого віку, - роздумувала про цю кралю. - Що ж могло привести її в агентство? Та й усіх інших?»

-Ходімо, Джесіко Хардман, - мене несподівано позвав Командор у коридор, перебивши роздуми.

   Я слухняно рушила за ним. І хоча й сама цього чекала, тепер почувалася невпевнено та навіть налякано.

***

-Ти наполеглива, швидко вчишся, - сказав наставник, коли ми увійшли у новий для мене кабінет, де шафи, стіл, стільці та навіть годинник, який об’ємно показував цифри, були зроблені із темного дерева.

-Здається, краще стати агентом, ніж дозволити собі стерти пам’ять, - буркнула у відповідь.

-Тобто? – витріщився наставник, який одним лише поглядом вселяв напруження.

-Мене залишили саму із виснажливим графіком. Хотілося б для початку дізнатися більше про цю Станцію, тобто агентську базу. Хтозна, можливо, дізнавшись про ваші пріоритети, сама заволію залишитися без пам’яті?

   У моїх жилах пикіло роздратування. І хоч таке обурення могло мати наслідки, але стримуватись більше не могла.

   Наставник розсерджено оглянув мене. Це наче трохи втихомирило мій запал, але я твердо вирішила, що без інформації звідси не вийду.

-Ми не кривдимо людей, якщо ти так думаєш, - суворо мовив Ком.

-Навіть коли стираєте пам’ять? - не втрималася я.

- Стираючи пам’ять - ми рятуємо! Нашим ворогам вводимо достатньо велику дозу, яка стирає в пам’яті велику частину життя, але вони пам’ятають своє дитинство, батьків. От тільки до лихих задумів більше не повертаються. Хіба ж є щось лихе в цьому?

-Я займаю протинасильницьку позицію.

   Насмішка лягла на обличчя наставника. Він зручно всівся на дерев’яний стілець, обтягнутий матовою шкірою, і запитав:

-Що ж із терористами робила б ти?

    Я вдихнула велику кількість повітря, аналізуючи питання.

-А як щодо в’язниці?

-Місце, де вони просидять усе життя? То не краще їх перевчити?! - зненацька гупнув кулаком по дерев‘яному столі Командор.

   Я зрозуміла, що в чомусь він таки мав рацію.

-Припустимо. А ми єдина така Станція у світі?

-Охо-хо, агентів безліч. Щоправда, не всі живуть на псевдостанції, кожне угрупування влаштувалося по-різному: хто в штучному водосховищі побудував базу, хто за містом, у полі, дехто під землею.

    Я здивовано підняла брови, а після паузи наважилася запитати найголовніше:

-Командоре, а є новини від Арсена?

-То не той тип, який влипає в неприємності. Нехай тебе це не переймає.

   Я настільки відчула легкість, що від невеликого вітерця, полетіла би слідом. А після того виникла пауза. Я ненаважувалася продовжити сипати питаннями, але все ще почувалася порожньою, що мене надзвичайно пригнічувало.

-Агенте Джесіко, здається, ми змусили тебе приєднатися до нас, але вибір є завжди, - наставник намагався говорити м’яко, хоча це йому не вдавалося. - Не хочу, аби ти вважала мене нелюдом. Якщо тобі тут так кепсько, то можеш повернутися до колишнього життя. Ми зітремо лише останні дні твого життя – і для тебе все буде, як і раніше. Повір, це безпечно. От тільки Арсен цього не хотів, втім, вирішуй сама.

    Такого я ніяк не очікувала почути. Здалося, наставник говорив відверто та більше не здавався поганим дядечком. Пропонував те, чого мала б хотіти, але тепер вже задумалася.