21 Прогулянка станцією.Джесіка.Зима

   Життя – таки цікава річ: ніколи не передбачиш майбутнє. Вчора ти була молодою та безтурботною дружиною, яка працювала на улюбленій роботі, а сьогодні ти - агент, якому щойно набили тату із символом, що нагадував спіраль.

    Після проголошення присяги зі старої книги, оздобленою камінням на обкладинці, при Командорові та ще трьох поважних старійшинах, мене направили за стрункою жінкою, обличчя якої я не встигла роздивитися. Вона мовчки вела мене коридором, поки не наблизилися до дверей, які вимагали для проходу картку-бейдж.

-Вона твоя, - мовила та, що проводжала, повернувшись до мене, та піднесла картку.

     Мене аж підкинуло від подиву - це був робот. Як природно він виглядав. Я навіть розгубилася.

-Дякую, - відказала з високо піднятими бровами, не розуміючи, чи варто відповідати.

-Ти можеш нею відчиняти деякі двері на базі у східному крилі та деякі у підвалі.

     Я із захоплення роздивлялася людську зовнішність залізної леді, от тільки з голосом ще треба було попрацювати.

    На картці було моє фото, деякі дані та зафарбована одна зірочка. Сама ж картка була у намальованій рамці білого кольору. Я провела її в щілині біля дверей – і вони роз'їхалися у різні боки.

-Коли пройдеш повний курс підготовки, то матимеш нову картку із двома зірками. Вона буде відчиняти тобі інші приміщення, - пояснив робот.

-А як зрозуміти, які двері можу відчиняти зараз? Протягувати цю картку-бейдж, де тільки не лінь?

-Твоя картка обведена білим кольором. Це означає, що ти можеш відчиняти тільки ті двері, над якими зверху білий квадратик.

    Повернувши голову, помітила ряд дверей із кольоровими квадратиками, деякі без квадратів і тільки одні із білим. Одразу закортіло перевірити, що за ними, але вирішила це зробити пізніше.

    Робот довів мене у кінець сірого коридору, де угорі та внизу була кругла дірка, розміром з криницю.

-Ми будемо стрибати? – невпевнено запитала я.

     Привабливий робот жіночої статі мовчав.

«Авжеж, на що я сподівалася?» - іронічно посміялася сама з себе.

   Через секунду згори плавно під'їхав ліфт, який нагадував капсулу.

«Могла б і здогадатися», - закотила очі.

    І хоч я досі відчувала себе в небезпеці, було цікаво дізнатися про це місце більше.

    Ми зайшли у дзеркальний ліфт і дуже швидко, мов обірваний, він полетів донизу. У животі все перевернулося та я відчула свій шлунок.

«Нічогенький підвал! Три поверхи щонайменше», - пролунало у моїй голові.

   Як тільки ліфт нас випустив, побачила знайому постать, від якої кинуло в жар.

-Арсе! – одразу підбігла до нього, але тут же зупинилася й задумалася, згадавши, що то вже не той Арсен, якого знала.

    У руках він тримав якусь книгу.

-Щасливий тебе бачити, - зізнався він.

-Я обдумала все і вирішила дати тобі шанс все пояснити.

-А ти вже не сердишся?

-Осад залишиться навіки! – попередила його.

    Арсен піджав вуста, а тоді ніжно подивився на мене з широко розплющеними очима. В цей момент мій чоловік випромінював лише тепло та безпеку. Так і хотілося довіритися цьому брехунові.

-Джесіко, любонько, я їду зараз на завдання.

-Мені казали, що поїду з тобою, але не очікувала, що так швидко.

    Це насмішило Арсена. Він загадково мене оглянув, що неймовірно знервувало. Хотілося, аби він озвучував свої думки.

-Для початку вчитимешся, - нарешті пояснив він і простягнув книгу.

    Я обережно взяла її та почала гортати. Кожна сторінка була заламінованою. Отже, в цих колах книга цінувалася.

-Ознайомся з Кодексом Агентів. Маєш досконало його знати, - повідомив він.

-Чому не візьмеш мене з собою?

-Іншим разом. Таке рішення прийняв Командор і… - Арсен різко замовк, не закінчивши.

    Я допитливо поглянула на нього, зазираючи у вічі, немов намагалася прочитати всі потаємні думки, які він такий довгий час не відкривав мені.

-Розкажи. Розкажи мені більше, - попрохала я.

-Джес, обіцяю, - він ступив до мене ще ближче, притиснувся на стільки, що відчула його подих, а одеколон залоскотав у носі.

  Легкий нахил його голови до мене – і вже от-от поцілуємося. Та от тільки я відхилилася та поважно ступила назад.

  Він примружився, посміхнувшись кутиками вуст і сказав:

– Гаразд. У мене ще є час. Розпочнемо із невеликої екскурсії.

  Схопив мене за руку і потягнув коридором, а робот так і залишився чекати мене на тому ж місці.

***

     Спочатку Арсен водив мене коридорами, пізніше кімнатами та кабінетами. Деякі з них були зачиненими й казати, що в середині, мій суджений не квапився. Світ, про який я дізнавалася все більше, розкривався і ставав цікавішим з кожним кроком, з кожною історією, з кожною хвилиною, але все одно постійно здавалося, що в усьому цьому є якась інша сторона.

    Ми зупинилися на балкончику великої зали.

-Там лабораторія, - показав Арсен.

-Я тікала звідти.

-І як? Вдало? - вирішив підколоти мене мій чоловік.

-Якби ти не спіймав, то втекла б!

    Було помітно його легку посмішку та він все ж утримався від коментаря, продовжуючи свою екскурсію.

   Аж зненацька над моєю головою пролетіла зелена мінітарілка з рядом малих червоних лампочок, яку вже бачила раніше. Ухилившись від неї, допитливо глянула на Арсена.

- Це літаючі роботи, які називаються «Трамсміти». Через них можна передати голосове повідомлення. А он ті, - він показав на деяких подібних білого кольору, - знімають усе на камеру - то «Дезкріти».

   Я слухала, відкривши рота. Скільки неймовірного відбувалося у залі! Взагалі, агентська станція – то окрема частинка світу, яскрава, механізована. Як окремий острів, про який знають лиш обрані.

-Джес, а тепер глянь на екран по центрі, де змінюються світлини. Ці покидьки наробили чимало лиха, тож являються для нас всіх спільними цілями. Вони входять до клану Дельта, який ми відстежуємо роками. Та все що нам відомо про цих особливо небезпечних, то це лише прізвиська: Здоровило Рогд, Мірило, Гапстрідський пес, Лівоокий Деп і ще декілька.