19 Він - зрадник.Джесіка.Зима.

Зима

Джесіка Хардман:

   Я розплющила очі в тихому та прохолодному приміщенні, де, окрім голих білих стін, навпроти мене стояв лише лакований стіл. Моє тіло щось стискало, а голова розривалася від болю. Опустивши погляд, побачила, що моє тіло міцно прив'язано мотузками до стільця. Спробувала розірвати ці кляті "пута", але вони були надійно зав'язані у вузол або навіть не один.

  «Халепа!» - оцінила ситуацію, згадавши, як стежила за коханим Арсеном.

    Через якийсь час двері відчинилися та увійшли двоє чоловіків.

-Ну що, прийшла до тями? – запитав грубий голосний голос.

    Я підняла голову і побачила цього високого та міцного чоловіка в незвичній сірій формі, схожій на військову, в той час, як інший чоловік стояв спиною осторонь.

-Що вам потрібно? - ледь сформувала питання.

-Ні-ні, правильніше буде запитати: що тобі потрібно? Для чого ти сюди намагалася пробратися?

  Було б цікаво дізнатися, куди це «сюди».

-Хотіла дізнатися, куди щодня ходить мій чоловік, - чесно зізналася.

   Така відвертість змусила його гмикнути та підійти впритул.

-То що дізналася но-во-го? - протягнув голос.

-А те, що немає у мене більше коханого … - відповіла схлипнувши, хоч і напрочуд впевнено.

   Тоді в розмову втрутився інший чоловік, який стояв осторонь. Мої «пута» не давали можливості глянути на нього.

-Командоре, залишіть нас, - попрохав він, після чого його прохання одразу задовольнили.

-Ти думаєш, я не впізнала тебе? - саркастично посміхнулася я. - Мені твого подиху було достатньо.

   Нарешті мій законний чоловік Арсен став переді мною. Його суровий та відчужений погляд сірих очей боляче врізався в самісіньке серце. Я так кохала людину, яку, певне, що ніколи й не знала. Щоб якось перервати цей душевний біль, який тепер вже переважав над головним, опустила очі. Краще вже було вічність дивитися на нерівність цієї бетонної підлоги, аніж пережити тортури, зустрівшись на мить поглядом.

-Джесіко... – він почав говорити, але це наче знесло мені дах.

-Ти брехав мені! Ти ж не у поліції працюєш, так?!

-Так, - зізнався він. – Але зараз не про це. Як бачиш, ти втрапила у халепу, - абсолютно серйозно і спокійно продовжував Арсен.

    Враз від його постаті мене охопила крижана лють.

-Серйозно?! А я думаю, чого б це мене прив’язали до стільця? Ми так давно разом і ти весь час… Тепер я ненавиджу тебе! - крикнула так, що мій голос відбився від бетону та задзвенів у вухах, а пасма темного волосся лягли на очі.

    Тоді Арсен нарешті розв'язав мотузку, а я, скориставшись моментом, штовхнула його на скільки у мене вистачило сил, продовжуючи повторювати:

-Ненавиджу! Ненавиджу, коли мені брешуть! Ти ж це знаєш!

   Тоді Арсен так само відчужено схопив мене за зап’ястя, змусивши зупинитися.

-Джесіко, я розв’язав мотузку, щоб нормально поговорити.

-Лише для цього?!

   Мій світ перевертався. Арсен, якого щиро кохала стільки часу, виявився брехуном з таємницями. Зараз мене навіть не так сильно бентежило те, що я знаходжуся незрозуміло де, причому нещодавно отримала по голові та прийшла до тями прив’язаною до стільця.

-Якого дідька, Арсе?! – щосили труснула руками, щоб він відпустив.

-Це не розмова. Я зачекаю, коли ти заспокоїшся. Все одно звідси не вийдеш.

    Він сказав це, стримуючи себе, але після цього таки щодуху стукнув своїм кулаком по стіні. У мене б вже кісточки потріскалися, будь я на його місці. Тоді невдоволено похитав головою та вийшов за двері, повернувши ключ.    

   Опинившись в самоті, я безсило присіла від головного болю, який тепер посилився. Десь всередині з’явилася чорна діра, в яку летіли всі спільні та щасливі моменти з Арсеном. Сльози самовільно котилися по щоках, а руки трусилися від потрясіння.

***

   Приблизно через годину часу почувся шурхіт – з’явилося віконечко у дверях - і звідти на таці виїхала чорна тарілка із картопляним пюре та запеченою рибою.

    В знак протесту я повернула їжу, не торкнувшись, бо хтозна, що в неї могли підмішати.

    «Не можуть же вони вічно мене тут тримати?! Треба вибиратися!» - рішуче подумала та почала корчитися, голосно стогнучи та зітхаючи.

   З-за дверей почулося байдуже запитання:

-Що таке?

«Певно, це наглядач», - вирішила.

-Неймовірно болить у місці удару. Благаю, покличте лікаря.

-Він вже вас обдивився. Казав, що немає нічого серйозного.

-Але мені дуже погано, - брехала, хоча й ненавиділа це робити.

   Голос перестав мені відповідати, тому я вирішила, що план не спрацював, поки двері не зарипіли.

    Коли увійшов лікар у білому халаті, я лежала на підлозі із заплющеними очима, імітуючи втрату свідомості.

-Дорогенька, прокиньтесь, - медик побив по щоках та перевірив життєво важливі показники, після чого комусь пояснив, що змушений мене забрати до себе.

    Сильні руки з легкістю підійняли мене і впевнено понесли з цього приміщення. Коли ледь підглянула, то виявилося, що мене несе не лікар, а той, із ким розмовляла. А сам медик слідує попереду. І так поки не поклали моє тіло на якусь тверду поверхню.

-Це займе трохи часу, - ввічливо прогнав лікар наглядача, на що той пробубнів собі щось під ніс.

   Ми залишились удвох, але викривати себе було надто рано.

-Нашатирний спирт… нашатирний спирт…  - розмовляв медичний працівник сам із собою.

   Я чула шурхіт шухлядок, які відчинялися та зачинялися.

-А-а-а! Знаю-знаю… у лаборантській! - мовив голос і кроки лікаря почали віддалятися.

     Нарешті я змогла розплющити очі. Виглянувши у вікно, побачила, що навколо багато чи то патрульних, чи то охоронців. Притулившись вухом до дверей, зрозуміла: на коридорі стоїть той самий громило-наглядач й чекає на мене.