17 Спекотна втеча.Евеліна.Весна

   У механізованій кімнаті, де ми опинилися, нікого не було. Тож склалася ілюзія безпеки. Огледілися.

  Стіл був пригвинчений до сірої стіни. Всюди на панелях знаходилося безліч кнопок різних розмірів, форм і кольорів. Над столом на всю стіну простягався довгий екран, де зеленими колами, щось було позначено. Із всіх шкафчиків лише один відчинився. У ньому на вішалці висіло два дивних костюми.

-Глянь, Максе, ще одні двері.

-Вони ведуть в те основне приміщення станції. Ти що, не бачила надворі, як від кожного будиночка повітрям тягнулися коридори до центрального корпуса?

  А я й справді не звернула увагу. Та й ті двері були зачиненими.

-Можливо, маєш карту-бейдж, щоб їх відчинити? – поцікавився Макс, якого досі дивувало те, що я відгадала код від будиночка.

  Я заперечно помахала головою.

-Це якась не зовсім легальна організація, - припустив Макс.

-Можливо.

    Я була абсолютно розгублена. Не уявляла, де знаходжуся, як це зв’язано з Джес та ще й треба було якось звідси вибиратися.

   Ми з Максом продовжували обдивлятися кімнату. Знайшли ледь помітні полиці, що висувалися. Зазирнули, але побачили лише предмети побуду. Тоді Макс взявся оглядати костюми в шафі, а я, всівшись на крісло, вивчала екран, точніше намагалася зрозуміти, що на ньому зображено.

-Евеліно… - почула таємничий голос та повернулася до Макса, який з кишені меншого костюму дістав картку-бейдж з іменем сестри та дивні сірі окуляри.

-Не може бути, - неймовірно втішилася та навіть не стала обдумуватися, що сестра робила на цій станції.

   Ми протягнули знахідку через спеціальну щілину у дверях. Вони засвітилися з двох боків, пропускаючи у коридор, який нагадував квадратний тунель.

-Одягай костюм і окуляри! – наказовим тоном мовив він, зробивши теж саме.

   Як тільки вбралися в сіре вбрання не по розміру, Макс взяв мене за руку та пішов до відчинених дверей. Цього разу я була зовсім не проти того, що він мене торкається. Так почувалася спокійніше, хоча щось малесеньке і незграбне в мені все-таки трусилося. Через декілька метрів звернули наліво. Рушали повільно з особливою обережністю.

   Раптом поряд почувся шум, що змусило мене притулитися ближче до Макса, обхопивши його лікоть обома руками.

-Це у тій трубі, - пояснив він.

   Коли підійшли до різкого повороту, Макс обережно виглянув, а потім різко притис мене до стіни. Біля нас пролетіла об’ємна тарілка із дрібними лампочками. Ми витріщилися на неї, намагаючись второпати, що це таке. Не знайшовши розумного пояснення, цьому дивному об’єкту, мій напарник махнув рукою, щоб йшли далі.

  У металевих стінах тунелю проглядалися маленькі дверцята, де щось зберігалося. Вся верхня стіна тунелю, яка виконувала роль даху, була прозорою.

  Дійшовши до кінця, перед нами постали чорні двері у корпус. Я натиснула на кнопку - і двері роз’їхалися, немов велетенська щелепа, пропускаючи у невідомість.

-Спокійно, ми у костюмах. Поводь себе так, немов кожен день буваєш у цьому місці, - наказав Максим.

     Ми вийшли на величезний довгий балкон, який простягався по обидва боки приміщення, немов у театрі. Внизу знаходилася велика зала, у якій стояли якісь складні механізми, а по центру в чотири боки транслювалося щось на екранах.

   Під нами стояв ряд скляних столів, на яких працювали люди у світло-сірих костюмах. Інші працівники, як мені здалося, контролювали механізми за запомогою планшетів.

«Що тут відбувається?» - роздумувала, але відповіді не знаходила.

   Найбільше падав в око пістолет, який повільно крутився прямо у повітрі над підваженою поверхнею. Поряд була також підважена поверхня, але над нею було порожньо.

   В іншому кінці зали помітила двері, над якими світилася неонова вивіска з надписом "Лабораторія". Її від величезної зали відгороджували скляні стіни, тому можна було побачити людей із пробірками у білих халатах.

-Дивись, один комп’ютер вільний, - звернув мою увагу Макс.

   Ми підійшли до нього і руками Макс ввів ім’я Арсена. Пристрій почав завантаження, після чого видав нам маленьке фото чоловіка Джесіки з підписом Арсен Хардман і назву міста Старбург. Навпроти цих даних крутилася по колу стрілочка, поряд із якою зазначалося «Виконує».

    Зненацька величезний екран замаячив червоним кольором, на ньому з'явився великий знак оклику, а з усіх боків залунав пронизливий сигнал тривоги.

  Всі у великій залі заметушилися й до зали влетіли ті тарілки, які ми бачили у коридорі.

   У мене перехопило подих.

-Час забирати ноги, - прошепотів Макс, читаючи мої думки.

    Ми почали швидко пересуватися у зворотному напрямку, але звідти почулися кроки. Тоді Макс потягнув мене до кінця довжелезного балкончика, де, як виявилося, були сходи донизу. Ми спустилися на перший поверх зали й попрямували до виходу з приміщення.

   Моє хвилювання пронизувало аж до кінчиків пальців. Те, що тривога увімкнулася через нашу присутність, зовсім не викликало сумнівів.

  Краєм ока помітила, як якийсь металевий чохол накрив незвичний пістолет. А тоді звідусіль пролунало голосне «Увага! На території знаходяться стороні!». Всі двері приміщення почали зачинятися.

-Ми не встигаємо, - прорипіла в розпачі.  

-Йди за мною, - почула у відповідь і побачила, як він звернув у найближчі двері.

   Якби не присутність Макса, то паніка мене б поглинула відразу, а так ще трималася.

   Ми опинилися у кімнаті з безліччю великих скляних бідонів, наповнені кольоровими розчинами. З цієї кімнати ми швидко перейшли в іншу, де стояли комп'ютери.

-Куди ти, Максе? Усі двері вже зачинилися, ми не виберемось звідси.

-Вікно не механізоване, виліземо через нього. У тебе ж досвід вже є, чи не так? – знову нагадав про той випадок мій партнер-втікач, а тоді одразу відчинив вікно.

    Вилізти вдалося непомітно, але почули приближення двох осіб. То були два міцних чоловіки у спеціальній формі. Ми заціпеніли за дивною фігурою та підслухали частину діалогу.