16 Заборонена територія.Евеліна.Весна.

Розчарування – те, що гострими кігтями боляче шкребло на душі

«Як вона могла?!» - повторювалося в голові.

   Звісно, я помічала, що подруга від нашої останньої зустрічі змінилася, але щоб отак зрадити – звабити хлопця, який мені подобався. Так ще й після того, як пообіцяла допомогти його приборкати.

   Немов смертоносний смерч, я летіла від будинку на поле, не помічаючи нічого довкола. І вже аж, наблизившись до електричної станції, нарешті огледілася.

   На полі нікого не було, лише проростала якась нещодавно засаджена культура. А електростанція увагу привертала одразу. Це була зачинена територія, яку оточував високий паркан з колючим дротом. Ще здалеку за ним виднілися будівлі темного кольору, та коли підійшла впритул, височенний паркан їх повністю закрив собою. По периметрі на цьому ж паркані висіли таблички, які жирним шрифтом попереджували про небезпеку напруги. В центрі замкненої території стояла надвисока вежа прямо на головному корпусі. Загалом, станція була досить масштабною. З одної сторони від неї простягалося величезне поле, а з іншої - поля майже не було, там знаходилися величезні лапаті кущі, які поступово переходили у дерева.

   Навколо було тихо, від чого стало трохи моторошно. Я обійшла частину огорожі та побачила залізні зачинені ворота.

   «Що ж Джесіка тут забула? – роздумувала. – Можливо, просто прогулювалася полем, бо яке їй діло до електростанції?

  Вирішила, що дарма прийшла сюди. Треба було ще з самого початку написати заяву щодо зникнення близьких. Тепер зовсім не розуміла, чому дозволила себе вмовити в усьому розбиратися самотужки. Час витрачено, а результатів – нуль.

   Та як тільки розвернулася, аби піти геть – побачила Макса, який йшов у мій бік. І якби можна було б кудись втекти, то неодмінно б скористалася цією можливість. Але я ж на полі!

   Поки він наближався, вирішила, чим скоріше від нього здихатися. Хоча й він не був нічим мені зобов’язаним і мав право цілуватися із ким захоче, але все одно тепер мене дратував. Як-не-як тільки нещодавно цілувався зі мною, а тепер із Неллі.

«А що як вони вже давно перебувають в романтичних стосунках?» - задумалася, від чого ще більше засмутилася.

   Тим часом красунчик наблизився та заглянув у вічі. Якийсь час не розпочинав розмову, підбираючи слова.

-Чого ти прийшов, Максе? Перервала вам побачення?

   Парубок, який виглядав серйозним, тепер ще й знітився.

-Яке ще побачення? Вона сама в мене вчепилася.

-А ти, я бачу, нікому не відмовляєш!

   Від такого звинувачення Макс отетерів. Він же нікого не чіпав, усі самі клеїлися без перестанку. А він ще й винуватим вийшов. Це все читалося на його обличчі навіть без слів, які він вирішив залишити при собі.

-Коротше, я прийшов повернути тобі ключі від будинку та допомогти. А на твою подругу мені байдуже.

  Він протягнув ключі, які задзеленчали в руках. І я їх взяла.

-А що ж та «подруга» теж не прийшла?

-Забудь про неї, - загадково сказав Максим. – Не помічниця вона тобі. Забавляється лише без найменшого розуміння твого відчаю. Навіть сюди не хотіла йти. Сказала, що їй вже набридло з тобою бавитися. А й сам здивувався, отаке почути!

   Я стиснула зуби та кулаки.

«Стерво!» - подумки підсумувала слова Макса.

-А я тебе все ж не залишу, - пообіцяв парубок. – Ми разом сюди, у Кросенверг, прилетіли, тож і назад полетимо разом.

  Його слова звучали так впевнено, що моя думка навіть не бралася до уваги. Залишилося лише навчитися ставитися до нього, як до старого друга й затямити, що ми – надто різні. Ніяких більше симпатій!

-Добре, - здалася. – Разом то разом. От тільки я зараз остаточно вирішила піти написати заяву щодо зникнення рідних.

   На диво, Макс не став мене відмовляти, а лише змахнув головою у відповідь. А коли ми ступили, ще раз повернув голову до електростанції.

-Якась вона дивна, - сказав він та прижмурив очі. – Забагато камер спостереження на паркані. Це ж всього лише якась звичайна станція, чи не так?

  А тоді ми почули гуркіт машини, яка наближалася зі сторони дерев.

-А ну ходімо! – Макс швидко потягнув мене за руку до куща – і ми присіли, прихиливши голови.

  Я одразу ж забрала руку, бо в моєму світі так тримаються тільки закохані. А у нас же френдзона!

-Чого ми ховаємося, Максе?

   Та Максим пильно глядів у той бік, звідки от-от мало виїхати авто. Навіть нічого не відповів.

  Показалася бортова вантажівка. Вона вправно проїжджала між деревами, хоча вони росли поряд одне біля одного. А як тільки масивне авто наблизилося до воріт – вони одразу відчинилися. Та так і залишилися відчиненими.

-Сюди їде ще одна вантажівка. Зараз потрібно буде стрибнути у кузов,- прошепотів Макс.

-Що-о-о?! – розширила очі.

-Авто їде повільно, тож небезпеки немає. Головне, щоб камери нас не зловили.

-Я не стрибатиму! – зложила руки навхрест, через що подряпалася об кущ.

-Послухай, твою сестру тут бачили востаннє, - нагадав Макс. – А ця станція, дійсно, якась дивна. У гіршому випадку працівники випруть нас під зад – от і все.

  Я задумалася. Досі не погоджувалася, але вже й не відмовляла. Треба було все зважити, але часу не було.

-У вікно на другий поверсі залізла, а тут – здулася? – усміхнувся Макс. – Ну як хочеш!

    Наважившись, я непомітно заховалася за найближче дерево, щоб стрибнути у відкритий кузов. Пощастило, що машина пересувалася дуже повільно, майже на місці. Та Макс, який впевнився в моїй готовності, мене випередив, вдало приземлившись в авто. Я стрибнула слідом і ледь не випала та красунчик вчасно підхопив за руку.

    У кузові стояла якась апаратура, частину якої було застелено темною тканиною. Макс її розкрив та почав оглядати з особливою зацікавленістю.

-Занадто круто для станції, - зазначив пошепки.

   Я накрилася тією тканиною та помахала, аби він зробив те ж саме. А коли автівка зупинилася, то швидко вистрибнули та заховалися за металевими ящиками біля одного з декількох маленьких будиночків, які нагадували криті альтанки, от тільки утеплені.