12 У ланч-кафе.Евеліна.Весна.

Наступного ранку ми втрьох засіли у ланч-кафе. У закладі було затишно і безлюдно. Замовили перекус та напої, після чого зручно вмостилися у м’які жовті крісла.

-Як вчорашня прогулянка? – запитала Неллі.

   Я насуплено глянула на неї.

-Коли хотіла тобі вчора розповісти, то ти сказала: «Ще одне слово – і підеш спати надвір!».

-Звісно! Ти ж збудила мене, - нагадала подруга, як завжди вип'явши пишні нафарбовані вуста, а тобі повернулася до Максима. – Евеліна раптом не клеїлась?

  Я вирячилася на Неллі та непомітно постукала пальцем біля скроні, мовляв, ти що коїш.

-Якщо тобі так цікаво, то чого з нами не пішла? – запитав Макс.

-Ти ж не запрошував, - ображено вичавила Неллі, чим ще більше викликала моє здивування.

   Макс поправив комірець своєї чорної футболки поло. І мені вже здалося, що він проігнорує слова руденької. Але ні.

-То ходімо сьогодні втрьох на картингах поганяємо? – запропонував він.

   Неллі підсунулася ближче до нього й попередила, кидаючи виклик:

-Дурнику, швидкість – це ж моя стихія!

   Стало зрозуміло, що вона відмовлятися не планувала.

«Якого біса?!» - роздалося в моїй голові.

  А як тільки Макс відійшов відповісти на якийсь дзвінок, обурено запитала:

-Ти що робиш, взагалі?!

   Колишня однокласниця цямкнула ротом:

-Та що не так, Евеліно? Відколи ти приїхала, випромінюєш лише суцільний негатив!

-Ах, негатив?! Ну, вибачай, що в мене рідні зникли та ще й подруга не дає змоги на побачення сходити!

-Евеліно, тебе дарма понесло, - абсолютно спокійно сказала вона. – Шукати рідних я допомагаю як тільки можу, а щодо побачення… То хіба це побачення? Він же сам запропонував! Всього лише покатаюся з вами й піду собі. Ніяких проблем. Заспокойся.

   Я перепитала:

-Одразу після картингів залишиш нас із ним вдвох?

-Обіцяю! Тобі ж треба буде переходити до нового етапу.

   Я глянула на Неллі з непорозумінням в очах. А вона впевнено продовжувала дивитися на мене, попиваючи свою колу.

-То що ж це за «етап»? – нарешті поцікавилася.

-Оскільки тобі важко вдається бути грайливою дівулею та й спокусниця з тебе ніяка, то… Будемо діяти рішучо й непередбачувано. Поцілуєш його!

   Я спантеличилась і високо підняла брови.

-Так-так! Саме поцілунок покаже його ставлення до тебе. Або він нарешті почне розглядати тебе як дівчину.

-Я не зможу… Це якось занадто.

   Неллі суворо глянула в мій бік.

-Евеліно! Я ж обіцяла, що він буде твоїм, то роби так, як кажу. А ні – то залишайся в френдзоні зі своїми принципами.

  Тоді повернувся Макс, заставши мене в повному збентеженні.

-Ти чого зависла? – запитав.

  А я тим часом намагалася уявити, як це підійти впритул, торкнутися руками його обличчя, а тоді злитися в ніжному поцілунку. І від цих роздумів-мрій стало так бентежно. Одночасно і хотілося цього поцілунку, і боялася бути відторгненою.

   Раніше ж мені доводилося цілуватися тільки з одним типом, який декілька разів провів мене додому, після навчання. І те було суто за його ініціативи. Якийсь час він подобався мені, але чим більше дізнавалася про нього, тим більшою відстань ставала між нами: різні хобі, пріоритети та ще й міста. Він лише гостював у Флоріленді, тож довелося попрощатися після декількох поцілунків. Спочатку сумувала, але згодом і зовсім забула про нього.

   А з Максом все було інакше. Я мала сумніви, чи варто слухати подругу цього разу, і чи зможу проявити таку ініціативу.

-Евеліно, - ще раз запитав Макс. – Про що задумалася? Про рідних?

-Звісно, - коротко відповіла.

  А совість сколихнулася від того, що не про них зараз думала. Тож вилаяла себе та прийняла рішення сконцентруватися на важливому.

-До поліції треба йти, - несподівано запропонував Макс.

  Неллі аж відірвалася від дзеркальця, а я заголосила:

-Ви ж наче проти були? Хотіли самі розібратися!

-Так і є! – сказав Максим, а тоді продовжив. – Навідаємося на роботу до Арсена, а потім на роботу до твоєї Джесіки. Хоча б дізнаємося, чи вони відпустки взяли, чи що.

  Неллі задумалася, а тоді повернулася до свого відображення. А мені ідея Макса сподобалася.

- Маєш рацію. Треба йти, - погодилася.

  Та Неллі схопила мене за руку, щоб я зупинилася.

-Навіщо йти? Зателефонувати не можна?

   Я швидко під’їдналася до wi-fi та знайшла номер кондитерської, де працювала Джес.

-Добрий день. Ви зателефонували у кондитерську-пекарню «Солодкий світ».

-Добрий. Мене цікавить ваша працівниця Джесіка Хардман. Хочу зробити замовлення саме у неї.

-На жаль, вона звільнилася, - пояснили на іншому кінці.

-Як? Коли? – здивувалася та не повірила.

-Не можу точно сказати. Можливо, можу запропонувати іншого працівника?

- Не варто. Дякую.

   Я глянула на Макса та Неллі, але вони не стали коментувати.

-Та як таке можливо? Я ж тільки нещодавно з нею спілкувалася в Skype. Вона розповідала, що готується до конкурсу тортиків. Невже збрехала? Не вірю, - розгублено затараторила.

-Зателефонуй у відділок, де працює Арсен, - сказав Макс.

   Одразу це й зробила. Але цього разу було ще дивніше, бо на іншому кінці пояснили, що серед працівників ніколи не було Арсена Хардмана.

-Та це вже взагалі якась містика! – крикнула на все ланч-кафе.