7 Вдома.Евеліна.Весна

   Наступного ранку ми підійшли до будинку і почали довго чекати на Макса.

-Ти впевнена, що твій кавалер прийде? - уїдливо запитала Неллі.

-Він мені не кавалер, - хмуро відповіла я, хоча на обличчі з’явився рум’янець.

-Це поки що! – нагадала Неллі.

    Я нічого не відповідала, тільки стояла і дивилася в далечінь, де безхмарне небо з’єднувалося із землею. В дитинстві мріяла доторкнутися до тієї лінії, що поєднує їх у єдине.

«Невже не прийде?» - вже навіть почала ображатися на нього, але у наступну мить побачила знайомий силует - образа розвіялася легким вітерцем.

-Ти чого розплилася? – невдоволено запитала Неллі.

   Я махнула на Макса, який наближався.

-Думаєш, мені повилазило? Сама бачу, але я не про те.

   Тоді запитально глянула на подругу, яка вип’яла губи.

-Евеліно, хлопцям не подобаються доступні та нескінченно усміхнені дівчатка. Чоловіки - завойовники!

-То що, замість привітання дати йому в пику?

   Подруга зітхнула, а тоді прошепотіла:

-Дивись і вчись.

   Тим часом підійшов Макс Стівенсон. Як завжди звабливий та впевнений в собі.

-Леді, офіційно прошу вибачення. Я проспав! - дуже серйозно сказав, зробивши реверанс.

   Його кумедна вельможність викликала сміх.

-Наступного разу на вас чекати ніхто не буде, - вступила норовлива Неллі, - джентльмен має бути пунктуальний.

-Пригальмуйте, бо я не претендую на місце вашого джентльмена.

-Звісно, ваші ж шанси нижчі нуля. Не дотягуєте.

   Макс криво усміхнувся та збуджено роздивився Неллі. Було помітно, що хотів їй відповісти різкіше, але стримував себе.

«Цікаво, чи не тому, що я ображусь?» - подумалося.

   Їхній діалог підняв мені настрій, хоча й приревнувала Макса.

-То що, поїдемо? Чи ви забули для чого зібралися? – запитала цих двох. - На місцевому транспорті доберемося за двадцять хвилин.

   Я з Неллі пішли до зупинки вперед, а Стівенсон одягнув навушники та рушив слідом.

-То що, бачила? – запитала подруга.

-Як він тебе ледь не відіслав? Еге ж! Бачила.

  Подруга глянула на мене як на пришелепкувату.

-Вміти викликати емоції – це мистецтво, Евеліно, яке тобі не притаманне. Поки що!

***

«Як батьки відреагують на Макса? Тато вирішить, що ми зустрічаємося і буде щоразу жартувати на цю тему? І як не налякати ситуацією у будинку Джесіки?» - літали запитання у голові.

   Коли приїхали, то ще десять хвилин чимчикували поміж багатоповерхівками.

   Рідні жили у квартирі на четвертому поверсі, а працювали менеджерами. Як вони самі пояснювали «в офісі із документами». 

  Ми втрьох піднялись на четвертий поверх пішки, бо ліфт не працював. Я натиснула на ліловий дзвінок, але ніхто не відчинив.

«Як це передбачливо!» - подумала я.

     У двері була встромлена газета. Її кожного ранку залишав листоноша.

- У мене є ключі, - заметушилася.

   Запхала їх у щілину, крутнувши два рази, і увійшла із заплющеними очима. Боялася побачити перевернуту догори дригом квартиру.

-Безладу немає – це вже добре,- підбадьорив Макс і я наважилася розплющити очі.

    Нічого особливого ми не побачили. Єдине, що їжі у холодильнику майже не було. А у матері завжди було, чим смачно поласувати.

-Як часто вам приносять газету? - запитав Максим.

-Кожного ранку, якщо нічого не змінилося.

-Отже, які можна зробити висновки? - звернулася до Макса Неллі.

-Сьогодні їх вдома не було, - відказав той так, немов Америку відкрив.

-І уночі також, - продовжила я, - бо зазвичай листоноша дає газету прямо у руки татові, а на цей раз залишив у дверях. Це означає, що їх тоді вже не було, а вночі навряд чи вони кудись пішли.

-Можливо, у гості поїхали? - припустив Макс.

-Ні, не їздять вони у гості аж на добу. Нумо шукати інші варіанти.

  Неллі відійшла, а тоді повернулася з іншої кімнати з двома мобільними в руках.

-Їхні?

-Так. Дивно, що кудись поїхали, залишивши вдома телефони.

    Макс уважно обдивився мобільні, а тобі взявся читати останні повідомлення та передивлятися журнал дзвінків.

-Як негарно, Максе! – підколола Неллі.

   Він глянув на неї крізь вузькі щілинки очей, але не нічого не відповів.

   Я не витримала та запитала:

-То що там, Максе?

-Ех! Нічого цікавого.

    Я вже почала шкодувати, що не попередила батьків про приїзд. Але ще зовсім нещодавно спілкувалася із ними та ні про які подорожі, відпустки, відрядження, мови не йшло. Вони просто зникли.