3 От невдача! Евеліна.Весна

     Ближче до четвертої ранку я була неймовірно стомлена.

– Мені вже час повертатися, Максе, – змучено повідомила йому.

– Вже?!? А я ще бадьорий!

«Якби ти тільки знав, як гудуть ноги від босоніжок. Ще й понатирало над п’ятами до крові!» – подумки поскаржилася.

– То ти залишаєшся?

– Я ж обіцяв провести. Думаєш, забув?! – якось розчаровано запитав він, а тоді роздивився довкола, шукаючи когось. – Зачекай.

   Макс підійшов до своїх друзів, а я тим часом попрощалася з подругами.

– Ви майже всю ніч провели разом. Ух як звучить! – відмітила Нора. – То буде продовження?

   Я солодко посміхнулася та змахнула плечима, мовляв, хтозна.

– А ти вже того… вклепалася в нього остаточно?

– Ну-у-у… Він нічого такий, – протягнула.

   Емма легко вдарила Нору ліктем:

– А ти що, не бачиш, як вона стежить за кожним його кроком?

 Я зітхнула й поділилася своїми переживаннями:

– Здається, я в його френдзоні.

– Що-о-о?! – з жахом на обличчі перепитала Нора.

– Він ставиться до мене, як і до інших своїх друзів. І за цілий вечір не було ніяких романтичних знаків уваги. Ні флірту. Навіть під час танцю не спробував опустити руки нижче талії. А ви ж бачите, яка в мене коротка сукня!

   Подруги співчутливо вислухали мене, а тоді притислися, обіймаючи.

– То що, навіть надії немає? – поцікавилася Емма.

– Все одно канікули проведу в рідному містечку.

   Тоді Макс наблизився до нас із засмученим виглядом:

– Тут така прикрість… Загалом, ми без керма.

   Я розчавлено втупилася в його обличчя, сподіваючись, що він зізнається в тому, що це жарт. Але такого не сталося.

– Треба йти пішки? – сухо запитала та знову глянула на кляті босоніжки.

– Можливо, хтось з твоїх друзів зможе підкинути?

   Емма з Норою одночасно помахали головами з боку на бік.

– Ми неподалік мешкаємо, – пояснила Нора. – А ви прогуляйтеся. Подейкують, що ранішні прогулянки корисні для здоров’я.

   Я очима показала на підбори, але замість розуміння подруга суворо глянула в мій бік. Вона хотіла, аби я скористалася цією можливістю задля зближення. От тільки я в цьому була нульовою.

– То що, підемо, Евеліно?

   Я переглянулася ще раз з подругами, які поглядом наче підштовхували сказати «так».

– Ходімо, Максе.  

***

    Після танців в басейні вода неприємно крапала з мене і Максима. Весняна ніч була досить прохолодною, тому йти попід дорогу вже не було так весело і хотілося якнайшвидше "втопитися" у м’якенькій ковдрі. Ще й босоніжки довелося нести у руках.

     Дорогою Макс Стівенсон розповідав кумедні історії зі свого життя, а я лише коротко відповідала «Вау!», «Круто!» та «Прикольно!». Втома ніяк не давала увімкнути свою звабливість, хоча зі всіх сил намагалася бути активною.

-А розкажи про своє містечко Кросенверг? – несподівано попрохав Макс.

   І я почала свою розповідь про наш величезний кінотеатр, про солодкі благодійні виставки, в яких брала участь моя сестра Джесіка, про довгу картингову трасу, аж поки не дійшли до дверей.

   Я знала, що за законом жанру мав відбутися поцілунок. Дуже сподівалася на це. І навіть моє дихання стало важчим, переривистим. Та одне питання все ж не давало спокою. Я довго наважувалася, а тоді все ж наважилася його поставити:

-Я не казала, що родом із Кросенвергу. Звідки це знаєш?

   Максим запхав руки до кишені та загадково посміхнувся.

-Максе, та скажи вже.

   Я звабливо почала заглядати в блакитні очі, зменшуючи відстань. Було так бентежно. І поцілунком майже пахнуло у повітрі.

-Ну добре, зізнаюся, - погодився красунчик і я застигла, сподіваючись, що він цікавився мною ще до сьогоднішньої зустрічі.

-Наші спільні знайомі розповіли, що ти звідти. А в мене там живе бабуся. Уявляєш? Зазвичай вона до мене прилітала, а я ніколи ще не був в Кросенверзі. Тепер же наважився. І щоб не тинятися чужим містечком самому у вільний час, вирішив, що ти не відмовиш мені в екскурсії. Я ж там зовсім нікого не знаю! Виручиш по-дружньому?

   Мої сподівання враз розбилися вщент. Він запросив мене зовсім не тому, що подобалася. 

   «По-дружньому», - повторився його голос в голові.

-Зрозуміло, - сухо та розчаровано мовила у відповідь і почала нишпорити у сумочці в пошуці ключів.

-То що, полетимо разом? – запитав він.

   Та мене більше хвилювало те, що ключів в клатчі не виявилося.

-Що таке, Евеліно? Ти виглядаєш засмученою.

-Загубила ключі.

    Парубок посерйознішав, а тоді пирскнув сміхом. Тоді я зрозуміла наскільки безглуздо складалися обставини: сусідка по кімнаті Мері, яка мала власні ключі, була ще на вечірці. По-іншому в будинок не потрапити. А так хотілося якнайшвидше попрощатися.

–Евеліно, гадаю, вони там де і мій телефон. У басейні!

    Ми сіли на бордюр і замовчали, іронічно сміючись. Він через ключі, а я через те, що така наївна дурепа. Тепер зрозуміла наскільки помилялася, розраховуючи на симпатію такого красунчика.

-Шкода статуетку німфу, яку вчепила на ці ключі, - щиро зізналася. –То подарунок сестри.

-О-о-й, це ж не останній її дарунок. Ще раз подарує!

   Його жартівливо-саркастичний настрій мене веселив. Я спробувала сприймати Макса як друга.

-Евеліно, а твоя кімната на якому поверсі?

-На другому. Он! - показала.

-У тебе ж відчинене вікно, - підійняв він очі.

-Так, дощ не обіцяли, тому я його не зачиняла.

- Ось і чудово! - майже крикнув Макс.

- Ти ж не хочеш сказати, що мені треба лізти у кругле вікно на другому поверсі? У сукні?

- Я допоможу. У тебе ж вікно збоку, а біля будинку гараж щільно притиснутий до нього і велике гіллясте дерево. Розумієш про що я? На гараж з іншої сторони можна залізти, бо там каменів великих багато. Я б тільки так і заходив додому щоразу, - пожартував він.