Атакуй

—Даже маленький шелест міг привабити потвор, тому приходилось іти тихіше трави. І завжди наздоганяло те почуття а якщо щось сталося, а якщо ми не впораємось і втратимо велику кількість людей чи гірше вони всі заразиться і вже не монстри їх вб'ють а прийдеться нам вбивати людей із якими не перший рік на роботі.. 
  Пройшли тільки частину із нашого шляху но ми вже достатньо далеко відійшли щоб не бачити корпуса бункера дороги назад немає є тільки в перед. Йдеш в стрімкому темпі по вузькій стежині, дорогою її не назвеш занадто маленька й із великими тріщинами, кожного кроку остерігатися кожного шелестіння озираєшся чи не йде за тобою хтось або щось, це розуміння того, що кожен твій  крок може бути останній. Лишалося лише трішки а значить все може скінчитися прямо зараз, но я не здамся і піду дальше якщо помру то хоть із піднятою головою. 
Один
Два
Три
Ми йдемо начебто вічність. Нарешті за цей час дійшли до так званого корпуса команди 2- Літаючі Сили всі думки відійшли коли він побачив як на Яну збирався напасти потвора. Ярослав даже думати не став підбіг до потвори і з розмахом вдарив прямо по шиї потвори бризки крові розлетілися в різні сторони, кров попала як на Ярослава й на Яну. Він вдивлявся в Яну не ранена вона не втримався і все ж таки запитав. 
— Нічого не болить? 
   Вона наскільки не очікувала такого, що довго дивлячись великими очима на нього все ж таки видавила хоть якесь слово. 
—Н-ні н-нічого. Дякую. 
— Немає за що. —Зібралася із духом вона вимовила.
— Я чекала лише вас доповісти  про обстановку. Потвори прийшли від напрямку поля, тому наші прямо там скоріше потрібна допомога щоб потвори не пройшли далі тому я на вертольоті із рештою на допомогу а ви дивіться щоб інші потвори не прийшли із інших боків із тобою будуть Женя роза й Джейк із 2 команди, коли прибудуть люди із 3 команди скажіть їм щоб частина йшла на поле, все мені немає часу байки бити робота жде.
        Яна побігла до напрямку вертольотів, Ярослав тільки кивнув, направився допомогти Розі. П'ятнадцяти минут не пройшло як всі потвори були знищені.
—Хороша робота команда.
   Подався шелест 
3 команда прибула із запізненням, но це вже не важливо.
— Команда 3-КБ я другий командуючий Ярослав Патон із Західної команди 1-ЗС доповідаючи про вашу роботу зараз половина піде на поле а половина буде в корпусі лічити при бувших всі йдете за нами ми вас проведемо стояти немає коли тому  хутко пішли. 
     Жваво і акуратно йшли по асфальту завжди оглядалися чи не йде за ними хтось. Чим ближче доходили до поля тим більше чути звуки боротьби криків й стрільби. 
— Команда 3 йдете до корпуса ми будемо приносити ранених, частина із них вже там тому поспішайте. — Другий командуючий Патон вибачте за питання но, що сталося? 
Одна із 3 команди звертається до Ярослава.
—  А вам не сказали? код червоний я сам ситуацію не знаю тому спитайте в людей які вже були тут. — Да дякую. — Постривай заду!
   Страховисько дуже близько Ярослав дістав пістолет вистрелив в око потвори.
— Якщо хочеш жити тоді біжимо!
    Викрикнув він й жестом показав напрямок. Пропустивши дівчину в перед сам лишився на одинці із монстром дістав пістолет й направив прямо в потвору, один постріл два постріли. — Трястя закінчилися. 
  Швидко дістав меч відрубана голова впала на землю. Доки ніхто не прибіг, він побіг слідом за дівчиною.
Крок ще один й ще й вони в корпусі.
—Дякую вам.
  Відкинувши голову назад зробив вдих підняв голову.
— Ти спочатку думай що около монстрів не кращий вибір щоб поговорити. — Ярославу майже вдавалося стримувати гнів щоб не закричати. —Ей ти моїми людьми не керуй. — Заду Ярослава промовила друга дівчина, він розвернувся подивився на того хто це заговорив із ним. — Дівчинка моя маленька іди із останніми працюй я поговорю із цим мудаком . — Що це я мудак?!— Мені байдуже що ти із 1 команди так ще й другий командуючий я не дам ображати моїх людей. Якщо тобі хочеться кричати то іди кричи на своїх. — Ярослав подивився із ніг до голови дівчину й шепітом сказав. — А ніхто ні на кого не кричав. — Голосніше можеш говорити. — Говоре вона. — Не чуюю! — Передразнює його. —Я не хочу сперечатися із істеричкою.
— Ярослав відштовхнув дівчину пройшов далі по коридору до найближчої кімнати.
— Стій що ти мав на увазі!
— Ось навіть зараз кричиш.
—Агов молоді люди ви чого галасливі такі. — подався голос головнокомандуючого 3 команди.
— І правда голубки заспокойтеся і проходьте. — Сказав Борис. — Що якого Борис і ти туда ж і з чого ви взяли що ми?! — Пан командир чому ви не бачите що в вас такі не вихованні люди. 
— Про що ти говориш ось цей хороший хлопчисько не вихований?
—Так я правду говорю!
—Мг і це говорить сама не вихована істеричка.— перебив він.
— Якого! Чому ти думаєш, що я істеричка.
— Так заспокойтеся. Ярослав ти іди візьми відпочинок ти коли останній раз спав до того ж тобі потрібно перев'язати бинти, робота є роботою я розумію но щоб далі битися із прочварами тобі потрібно відновитися й прийти в кращу форму но якщо ти щось із цього не зробиш я тебе просто не допущу до боротьби із монстрами й потім не філоїдами будеш битися а із самим нижчим рівнем або й зовсім ні з ким тому вибирайте Ярославе.
— Ні ні такий здоровий герой і буде сидіти в корпусі Ліна я не знаю, що у вас за відношення но ти повинна йому допомогти і це не обговорюється давай пішла.—сказав головний 3 команди.
— Я його швидше задушу тими бинтами.
— Ліна! Будь хоть трохи вихованою і поберися терпіння.
— Но Микола Ковальчук! 
— Ніяких но іди давай, не заставляй мене приймати радикальні міри. 
   Ліна лише промовчала подивилася на Миколу і Бориса.
Ярослав в той час був в коридорі направлявся до мед пункту Ліна не охоче йшла за ним. Ярослав зняв кофту і футболку начав здирати бінти які присохли до шкіри. — Ти собі тільки боляче робиш візьми ножиці. — Потерплю. — Візьми я вказала. 
  Подивилася вона на нього й протягнула ножиці.
— Неправильно робиш.
— Якщо така розумна то роби ти. Я би побачив тебе якби ти сама собі перевязувала.
— Ну я хоть вмію. 
— І ти говориш тій людині яка зовсім не вчилася в медицині.
  Він сів на ліжко й малою усмішкою подивився на Ліну.
— Ну ти правий.Ти краще скажи що ти робив що рани не розійшлися. — Я не дуже рухався від вчорашнього дня тип паче я що даремно скільки років тренувався.
— Зрозуміло.
  Ліна взяла зірвала останній клаптик бинту й заклала рану холодною ваткою. Ярослав від такого підпригнув чи то від холоду чи то від болю.
— Ось що значить "заживає як на собаці".
— Ну уж дякую. —Прикро сказав Ярослав. Роздався тихий сміх Ліни. — Ей ти чого смієшся. — Його голос на тон потеплішав.
— Так нічого я просто зрозуміла, що ось десять минут назад гризлися як кіт із собакою а тепер сидемо і розмовляємо.
— А і правда.
— Тепер ще дещо скажи ти й в правду змагався із вельжиками і філоїдами. 
— Так тепер не тільки Борис це знає і ще ти. 
—Чесно я тебе недооцінювала, коли перший раз я тебе побачила то подумала що за слабак вказує дівчині. Ну принаймні ти так виглядав. 
— Тобто ти думала то що я якийсь там слабак?
  Ліна відвела очі від коричневих очей які дивилися на неї які немов вогонь спалюють її наживо.
— Вибач. 
— Нічого.
  Над ними пройшла холодна й тиха тиша. Ліна щоб ця тиша не продовжувалася сказала.
— Що будеш робити далі?
— А ?! Ти про що? — Не зрозумів суть запитання.
— Ну я ось завершу а далі, що?
— Думаю піти далі на поле я же із-за одних кинув всіх і прийшов сюди.
— Стій но тобі сказав Борис Анатолійович щоб ти відпочив.
— Подумаєш другу ніч не буду спати теж мені проблема.
— Ну ні я такого не дам зробити, ти знаєш, що так портиш життя тільки собі. Мені в свої вісімнадцять ніколи нічого не болить а все тому що я дивлюся за своїм здоров'ям, в мене є навіть графік сну.
— А в мене в свої двадцять шість немає графіка сну і що. — Закотив очі сказав Ярослав.
— Тобі 26? А виглядаєш на двадцять.
— Ой що ви всі до мене говорете мов " ооо це що п'ятнадцяти річних беруть в команди" дякую мені таких комплементів не потрібно.
— Ну чого ти це на оборот добре до можуть приставати молодші дівчата може даже й хлопці.
— Свою кандидатуру пропонуєш?— 
Ярослав хитро посміхнувся, подивився на Ліну, а вона лише стривожено погледіла на підлогу, а потім на нього.
— Що та якого я йому говорю про одне а він! — Ліна легенько вдарила його по спині він перестав сміятись подивився на неї вона на нього сердито.
— Зрозумів зрозумів. — Розвів руками а потім подивився на неї й підморгнув із посмішкою.
— Ти що придурюєшся?!
— Що не подобається дівчино.
  В його тоні було насмішка й лагідний тон. Ліна наскільки була в гніві, що вона кинула Ярослава на спину сіла взяла його за шию показала кулаком жестом що вона може його в любий момент вдарити.
— Ще одна така шутка і я тебе точно вдарю і в цей раз сильніше.
— Зрозуміло а тепер не могла ти встати із мене.
  Ліна злізла Ярослав швидко піднявся кинув Ліну на ліжко, став на руки і навис над нею. 
— Якщо ти ще раз будеш мені вказувати тоді я за себе не ручаюся.— Подивився на Ліну, обидва встали із ліжка, він взяв в руки футболку і кофту які лежали на ліжку одягнув одежу Ліна сиділа і дивилась на нього, вбиваючи поглядом прошепотіла.
— Потрібно було все ж таки задушити.
— Що?— Ярослав розвернувся опустив голову й подивився на Ліну.
— А нічого нічого. — Ліна посміхнулася не справжньою посмішкою.
— Ти забув.
— Ти про що? — подивився він на неї запитально.
— З чого ми цей цирк начали.
— А ти про це, так я не хочу.
— Не хочеш спати в 1 час ночі ти нормальний?
— Так що ти до мене пристала ну не можу я заснути і що ти зробиш.
— Із-за чого не можеш?
— Я..ну..не. — пару вагань, Ярослав стревожений це дуже замітно.
— Ні не скажу причину ти й так багато знаєш.
— Ну мені можеш розповісти  ято нікому не розповім. 
— Ні це не обговорюється тим паче ми знайомі лише час.
— Я розумію тоді візьми. —Ліна встала із ліжка дістала із аптечки таблетки снодійного і дала йому.
— Випий і лягай.
— Добре.
  Прийняв таблетки Ярослав ліг і він відчув як його бере в сон.