Глава 12 Стас

- Ти придурок? – чую над вухом голос Германа, який поливав мене водою з пляшки. Свідомість то поверталася, що знову провалювався в глибоку темряву. А голоси здавалися якимись далекими та схвильованими. – Що ти зробив? Він хоча б живий?

- Ну вибач! – бубнить хтось з іншої сторони. – Хто ж знав, що він таким слинтяєм виявиться.

- Це ботан, - гаркнув Герман. – Чого ти очікував?

- Ну… не думав, що він втратить свідомість, як якесь дівчисько…

- Ти зараз не про те думаєш, Ігоре, - сичить Герман. – Куди тепер його подінемо? До лікарні ми його не повеземо. Свідомість до нього не повертається. 

- А якщо він помер? – чую якийсь далекий голос.

- Ще один розумник знайшовся, - огризається хлопець Варі. – Ви спеціально вирішили мені все зіпсувати? Ви зробили це спеціально? Так?

- Що? – тепер той Ігор почав ледве не сорочку на собі рвати. – Ти ж сам сказав, заткни йому пельку. Що я мав робити?

- Короче, так, - Герман розігнувся й водо перестала текти на обличчя та одяг. – Думаємо куди його можна завезти й викинути.

- Може десь в ліс завеземо? – подає голос четвертий товариш Германа. – Викинемо там й повернемося до клубу.

- В ліс не можна, - фиркнув Герман. – Там його можуть знайти люди або лісник. Нам потрібно, щоб його кілька днів ніхто не знайшов. А мертві нічого не скажуть.

- Хлопці, може не треба? – чується десь далеко схвильований голос. – Може завеземо його до лікарні. Скажемо, що знайшли на вулиці…

- Ти дурак? – фиркає Ігор. – Все одно з поліцією матимемо справу.

- А може закопаємо його десь в лісі, та й по всьому? – запитує хтось.

- От ти бач, - регоче Герман. – А яму ти копати будеш? Це лише у фільмах все так просто і легко. Спробуй в лісі вирити таку яму, щоб його там поховати. І ще довго оцього ботана ніхто не знайшов. Це, скажу тобі друже, нелегка робота.

- Слухайте, - вигукнув хтось. Голоси змішалися. Моя голова розривалася. Здавалося ще секунда і вона просто лопне, - Інтернет каже, що тут неподалік є якесь заморожене будівництво. А поряд зруйнована будівля, яку планують зносити. Може кинемо його там? Типу забрів п’яний хлопчик на будівництво, оступився і… гіпс…

- А бухло ми тобі тут де візьмемо? – запитав хтось інший охриплим голосом. – Тобі тим боксом мізки взагалі вибили? 

- Там трохи ще в пляшці залишилося, - знайшовся Ігор. – Заллємо його. Трохи на одяг набризкаємо.

- Гаразд, - чую рішучий голос Германа. – Вантажте його до багажника. Потрібно вже позбутися оцього нещасного й повертатися додому. Бо якщо почнеться розслідування, то мій татко хоча б під присягою скаже, що я ночував вдома. І до вбивства оцього ботана ніякого відношення не маю.

Мене підхоплюють за руки й ноги. І за секунду вкидають до багажника. Боляче б’юся об щось залізне головою. Відчуваю, як мене починає нудити. Коліна дістають майже до підборіддя. А свідомість знову грає зі мною злий жарт. Мені здається, що я можу прокинутися та відкрити очі. Та повіки такі важкі. Розплющити їх просто неможливо.   

Щось хлопає над головою. Певно закрили багажник. За кілька секунд, а може й хвилин, мотор машини загурчав. А я знову провалююся в темряву. Мене окутує морок. Все навкруги перестає існувати.

Приходжу в себе, коли мені в горло заливають якусь до біса пекучу речовину. Вона ллється по підборіддю, на сорочку. Обпікає горло, гортань. Закашлююся. А вони регочуть.

- Ботан вперше в своєму житті п’є, - сміється над вухом хтось з хлопців.

- Все, - чую голос Германа. – Залишай біля нього порожню пляшку і поїхали.

А темрява знову мене огортає своїми чіпкими ручищами.

Що це? Чому я тут? Де я?

Головний біль став першою ознакою повернення свідомості. Повільно відкриваю очі, прагнучи сфокусувати погляд на тому, де знаходжусь. Навкруги купа битої цегли. Через отвори для вікон вже проглядає сонце. Всюди бруд. Якісь порожні пляшки від алкоголю та води можна тут побачити. Пробую сісти й раптом розумію, що кожен рух дається важко. Все болить. Руки, ноги, а особливо, голова.

В роті пересохло. Повільно оглядаю приміщення. Це якесь будівництво чи що? На стінах ще видно цеглу. Гори будівельного сміття лежить по всьому периметру.

Нудить. Господи! Як нудить!

Сідаю на коліна й мене вивертає. Чути запах алкоголю. Це справді алкоголь? Де б я напився? Та й не п’ю я ніколи. Впираюся руками в підлогу, щоб не впасти. Бо голова здається такою тяжкою, що ще секунда і я просто впаду обличчям в підлогу.

Вуста пересохли. Тож обережно лягаю на бік, а потім на спину.

Десь наче чути гуркіт трактора. Але то може бути інша реальність. Якісь уривки фраз вриваються в свідомість. Герман. Дідько! Це ж через хлопця Варвари я опинився тут. Ще й алкоголем мене облили. Фу! Яка гидотна! Добре, що я його й не куштував ніколи.

А голова здається, що зараз розвалиться навпіл. Очі сльозяться. Закашлююся. Кашель викликає новий напад нудоти. Руки не слухаються. Ноги теж здаються не моїми.

А гуркіт трактора чується вже ближче.

Повільно сідаю. Перед очима все пливе. Бісові придурки! Що вони зі мною зробили?

Пробую звестися на ноги, але ледве не падаю.

І як бути? Як… Боже! Бабуся! Скільки я вже тут? Вона неодмінно буде хвилюватися. Пробую поритися в кишенях, але телефону немає. Певно випав десь в багажнику або в салоні автомобіля. І як сповістити де я? Можна було б зателефонувати Шуркі, але…

Знову пробую підвестися. Хочеться пити. Я б мабуть зараз відро води випив. Язик пересох.

Повільно потроху тримаюся за стіночку й підводжуся. Роблю перші кілька кроків. Точуся назад і ледве не падаю.

Кілька секунд пробую втримати рівновагу. Вдихаю повітря, щоб хоча б якось стало легше. Й знову роблю кілька кроків.

Я дезорієнтований. Не можу зрозуміти куди мені йти. Де я взагалі? І що відбувається?   

І раптом десь чути легкі кроки.       

- Стас! – гукає хтось голосом Варі. – Стас! Ти тут? Дідько! Де ж ти?