Глава 11 Варвара

Ранок видається доволі сонячним та теплим. Приймаю душ. І поки сушу волосся феном та рівняю його утюжком, згадую про Стаса. Я вчора так йому й не зателефонувала. Татко так виїв мізки десертною ложечкою, що нікого не хотілося ні бачити, ні чути.

Поки наношу легкий макіяж на обличчя, чую, як грає рингтон мого телефону. Це вже певно Янка скучила за мною. І зараз хникатиме, що я пропала й не виходжу на зв'язок. І раптом я згадую, що вчора мала бути з нею в нічному клубі. Оце вона зараз мене згризе. Вона просто знищить мене через те, що я не пішла з нею.

Беру телефон зі столика біля ліжка. Бабуся Стаса? Ого!

- Так! – миттєво видихаю й підношу слухавку до вуха. – Доброго ранку!

- Доброго ранку, Варваро! – прочищає вона горло. – Вибач, будь ласка, за таке відверте запитання. Стас у тебе?

- Не зрозуміла?

- Стас ночував у тебе? – ще раз перепитала жінка.

Відчуваю, як кров ударяє в обличчя. Аж жарко стає.

- Я… я… ні, - запинаюся. – Я не бачила його з ранку вчорашнього дня. А що сталося?

- Він вчора пішов з друзями в кіно й не повернувся ночувати, - промовила жінка. – Я думала, може пішов до тебе після фільму.

Відчуваю, як спиною йде холодок.  

- А ви його друзям телефонували? – запитую схвильовано.

- Так, - відповідає бабуся схвильованим голосом. – Відразу зателефонувала. Вони обоє в один голос сказали, що він розпрощався з ними й пішов додому.

- А йому? – тепер мене потроху починає проймати тремтіння. – Йому телефонували?

- Варю, ну звичайно, - відповідає жінка. – І йому телефонувала разів двадцять. Телефон поза зоною дії мережі.

- А раніше… таке було? – запитую тихо. Знаю, що це запитання може розчарувати жінку. Просто роздавити. Та не запитати не можу.

- Ти що, люба! – охкає в слухавці бабуся. – Він завжди був порядним. Завжди говорив куди йде й коли повернеться, щоб не хвилювати нас з дідусем. Та й не пішов би він кудись, знаючи, що дідусь такий хворий.

- Давайте так, - мої руки тремтять. – Я спробую пошукати його. Порозпитувати всюди. Може хто бачив його вчора або спілкувався з ним. А він якщо з’явиться, то ви зателефонуйте мені, будь ласка.

- Ти теж, якщо щось довідаєшся, то телефонуй, - просить жінка.

І я обіцяю. Бо розумію жінку, як ніхто інший. Вони з чоловіком виховали Стаса після смерті єдиної дитини. І тепер їх онук – це пам'ять про їх доньку. Як тут не допомогти?   

Збираюся доволі швидко, оскільки розумію, що сталося щось жахливе. Стас з тих, хто ніколи не порушує правила. Ніколи не завдає прикрощів. Він знає, як важливо для рідних безпека та спокій. І він не міг змусити бабусю хвилюватися.

Вискакую з дому, навіть не поснідавши. Встрибую в авто й набираю Янку.

-Т… так, - чується в слухавці її заспаний голос.

- Ти мені потрібна, - видихаю в трубку. – Негайно. Код 911.

Вона голосно фиркає.

- Яка в тебе адреса? – запитує.

- Що? – кривлюся, поглядаючи на годинник на панелі авто. – Ти з дубу рухнула? Я…

- Я не в тебе запитую, - перебиває мене, а в слухавці чується чиєсь бормотання.

За кілька секунд вона називає адресу. І я мчуся до неї. Зараз вона мене замучить своїми розповідями про вчорашній вечір. І вона його провела, схоже, дуже добре. Навіть не знає, де опинилася зранку.

Янка у вечірній сукні топчеться біля дверей будинку, витираючи туш, яка розтеклася, під очима.

Вона мовчки проникає в авто й захлопує дверцята.

- Ці бабки біля під’їзду перемили мені всі кісточки, - бурчить вона. – Це ж треба було вийти тоді, коли вони повсідалися там.  

- Зате остеохондрозу не буде, - буркаю під носа. – Кісточки будуть біленькі та чистенькі…

Янка повільно повертає до мене обличчя й здивовано підіймає одну брову.

- Жарти в тебе сьогодні, - фиркає. – До чого такий поспіх? Що сталося?

- Стас пропав, - видавлюю з себе.

Янка порпається в сумці. Потім на кілька секунд завмирає й округляє на мене здивовані очі.

- Який Стас? – цікавиться обережно.

- Здрастє, - сичу. – Березовський!

Її вуста витягуються в довгій посмішці. А брови створюють такі незвичні дуги.

- Тобто, ти витягнула мене з ліжка, бо якийсь там… Стас Березовський… не відповідає на твої дзвінки? – цікавиться вона.

- Ян, він не просто не відповідає на дзвінки, - промовляю стримано. – Він не ночував вдома. Бабуся б’є на сполох.       

- Пф, - сичить Янка. – Йому двадцять, Варь! Він не маленький хлопчик. І навіть не підліток. Він міг ночувати в якоїсь дівчини. І що тут такого? Повернеться!

- Ян, у нього хворий дідусь, - стримуюся, щоб не нагрубити. – Бабуся одна. Він завжди говорить куди йде і в скільки буде. Тож вона й хвилюється. Бо його до цього часу немає вдома. Друзям телефонувала. Вони розпрощалися вчора з ним після кінотеатру і він пішов додому. Але так і не прийшов.

- Ну так, - розчісує волосся Янка. – Це ж ботан. Він не такий, як інші. І що мене дивує?

- Як ти гадаєш, Янко, що могло статися? – запитую схвильовано. – Де він може бути?

- Давай по черзі, - видихає подруга, сконцентрувавши на мені свій погляд. – Зупинись он там на стоянці. Треба спокійно все обдумати. Але спочатку сніданок.

Я паркуюся біля якогось супермаркету. Янка йде за кавою та круасанами. А я дивлюся на екран телефону й набираю Стаса. І жіночий голос в слухавці повідомляє мені про те, що номер абонента знаходиться поза мережею. Стасе! Де ти?

Поки ми їмо, я розповідаю про те, як ми каталися з Березовським на роликах в парку. А потім розповіла як Германа заявився до нас на сніданок.

-Стас пішов, - закінчую я. – А Герман всівся на його місце і став доїдати з його тарілки.

- Ви з Германом посварилися? – запитала Янка.

- Ну… так…

- А ти не думала, що це може бути він? – подруга спокійно склала в паперовий пакет обгортку від круасана та склянку від кофе.

- Герман?