Глава 10 Стас

Ритка сканує мене роздратованим поглядом.

- І де ти пропадаєш увесь оцей час? – сичить до мене. – Ми ж домовлялися разом піти в кінотеатр. Хіба ні?

- Я ж прийшов, - бубню, виправдовуючись. – роботи було багато.

- Ага, - хмикає вона невдоволено. – Бачили ми твою «роботу».

- Невже? – перепитую, дивуючись.

І було від чого. Тепер оця білявка забирала купу мого часу. А я і не противився. Не ухилявся від спілкування. А чого? Через те, що вона мені подобалася. Пізнаючи її ближче, я неоднозначно розумів, що вона інша. Не така, якою я її бачив від початку. Вередлива. Нахабна. Цілеспрямована. Крута. Але десь там під всією оцією мішурою я бачив злякане маленьке дівчисько, яке хотіло вирватися з того, де вона зараз. Хотіло дихати на повні груди. Бути собою. Ось тільки невідомо з яких причин вона не розважалася. Не могла собі дозволити випустити дівчисько. Їй хотілося бути дорослою. Впевненою в собі леді. А нащо? Вона ні в чому не має відмови. Гроші є. І думати про те, де їх взяти їй не потрібно. Хоча її поведінка, її зазнайство – це швидше за все вигаданий нею імідж, якого вона тримала за будь-яку ціну.

- Стас, ти з нами? – зазирає в очі Шурка. – Ти десь літаєш… Далеко-далеко.

Хитаю головою, прагнучи звільнитися від думок про це багате дівчисько. Викинути її з голови. Бо так недовго й закохатися. А кохання між нами неможливе. Їй он які хлопці подобаються. Високі, накачані, зухвалі та безпринципні. Мені таким не стати ніколи. І справа навіть не в спортзалі, який я не відвідую. Справа в тому, що я не зможу переступити через себе. Не зможу поводитися ось так огидно, як її коханий. І якщо хлопець моєї колишньої Таньки такий же, то я їй не заздрю. Та кожен робить вибір сам. І сам несе відповідальність за власні рішення.   

- Ти не закохався бува? – запитує Ритка.

Ото ще заноза. Щось як ляпне. Ну яке закохався?

- Так, - потираю руки. – Відставили психоаналіз мого стану і йдемо за попкорном, колою та білетами.     

Ми розсідаємося на своїх місцях, оглядаючи зал. Народу повно. Та це ще й краще. Загальний драйв забезпечений. Комедія змушує реготати до коліків в животі. А якщо до цього додати веселого чоловічка з п’ятого ряду, який без зупину сміявся, задаючи ритм, то можна сказати, що час ми провели бомбезно.

Вийшовши після перегляду комедії на подвір’я, вдихаємо свіже повітря на повні груди. Вечірнє місто таке чарівне. Вона шумить транспортом, який кудись поспішає у суботній вечір, виблискує незвичними неоновими вивісками, яскравим освітленням та вишуканими вітринами ресторанів.

- Ти якийсь тихий сьогодні, - робить висновок Шурка, коли ми всідаємося за затишним столиком в кафе. – Сам на себе не схожий. В тебе все гаразд?

- Ну… Варвара запропонувала мені допомогти з виставкою моїх фоторобіт, - говорю тихо, спостерігаючи за обличчям близьких друзів.

- Справді? – Ритка совається на місці, вибираючи зручну позу. – Це ж класно!

- І навіть пообіцяла посприяти продажу кількох фото для того, щоб зібрати гроші на операцію мого дідуся, - ділюся з друзями новинами.

- Стасе, - Шурка втикає картоплю фрі в соус й напихає нею рота, - а оренда залу для фотовиставки? А реклама? Ти хоча б розумієш, що це грошей коштує? Де братимете ці гроші? Чи Варвара готова сама платити?

- О Господи! – знизую плечима. – Я ніколи не організовував таке. Тому не знаю, що для цього потрібно.

- Так я тобі говорю, - зі знанням справи пхикає невдоволено друг, витираючи брудні пальці паперовою серветкою. – Це теж не малі гроші…

- Припини! – штовхнула його в плече Ритка. – Ти чого його відмовляєш? Нехай пробують. Ти ту Малиновську бачив? Та вона й мертвого вмовить. Тож якщо запропонувала – нехай не здумає відмовлятися. Тим паче, якщо вдасться й дійсно продати якісь фотографії. Це знаєш як допоможе його дідусеві?

- От ти даєш, Ритко, - сичить Шурка. – Наче я відмовляю його робити фотовиставку. Просто не хочу, щоб він розчарувався у всьому отому. Та Малиновська наобіцяє йому купу всього. Язиком гарненько наплеще Стасу у вуха. А в кінцевому підсумку – нічого не зробить. От тоді ти перша говоритимеш, що я знав усе оце, але не відмовив друга. Навіть слова не сказав про це. Багаті дівчата ж не розуміють, що то боляче, коли мрії не здійснюються. А тим паче, якщо це не просто мрія, це шанс зробити операцію дідусеві.

- Я уже дав згоду, - припиняю їх перепалку. – Тому трохи пізно відмотувати назад.

- Ну от і добре! – усміхнулася Ритка. – Добре! Йдемо додому!

Плентаюся додому темними вулицями. Комедія ніби й підняла настрій, але Варя не зателефонувала сьогодні. Тож через це потроху хвилююся. І чого б ото? Наче між нами щось є. Ми не разом. Ми навіть не друзі. Ми просто студенти, які допомагають один одному. Хіба ні? Вона мені знайти гроші для операції дідуся, а я їй зробити той бісовий проєкт.

Біля будинку з іншої сторони вулиці помічаю дороге авто. А коли підходжу ближче, дверцята відчиняються й з неї вилазять четверо юнаків спортивної статури. Зупиняюся на пів кроці. І серед юнаків помічаю знайому фігуру хлопця Варвари. Вони швидко оглядають вулицю й прямують до мене.

- Привіт, ботан! – гаркає Герман. – Довго ж тебе довелося чекати.

Страх сковує тіло. Розумію, що не обмінятися люб’язністю вони прийшли сюди. Та в мене немає шансів проти одного Германа, що казати за чотирьох? Вони наближаються до мене. Навколо темно. Їх обриси здаються якимись велетенськими. Я не бачу їх облич, тому страх решту вимальовує в уяві: ненависть, злість, роздратування ллється прямо з очей, кулаки стискаються в німому безсиллю, біцепси грають під сорочками. Здається, що я граю в якомусь бойовику. Тільки от я не супергерой, не агент 007 і не володію жодним видом східного єдиноборства. І все чому мене вчив дідусь – домовлятися. А як домовитися з оцими розлюченими здоровилами?  

- А нащо чекали? – запитую, прагнучи, щоб голос звучав якомога спокійніше.

Не можна показувати, що ти злякався. Це лише вкладе в їх руки зброю поти мене. Доведе, що вони можуть так чинити. Це як з собаками. Якщо ти дивишся їм в очі – вони не нападуть. А якщо відчують запах страху – ти труп.