Глава 9 Варвара

Примружую очі, оскільки мене аж розпирає від огиди та нещирості. І це Герман. Той, від чийого погляду колись трусилися коліна та серце тьохкало так, що боялася, що через рот вискочить. І зараз він вмостився на ковдру і смакував круасанами.

- Варь, - підняв він на мене очі. – Присядь! В ногах правди немає.

Стискаю від злості вуста й сідаю перед ним на ковдру. Востаннє озираюся в той бік, куди пішов Стас. Негарно так з ним вийшло. Він старався. Дбав про мене. Про те, щоб зробити мій відпочинок незвичним. А що робив для мене Герман?  

Просто запросив до ресторану, щоб похизуватися перед знайомими своєю дівчиною? Чи повіз на курорт, де ми пролежали весь відпочинок біля басейну? Ми нікуди не їздили. Нічого не дивилися. Бо де він ще хизуватиметься своїми біцепсами?

Помічаю, як Стас бере велосипеди й котить їх до будівлі, де їх брав на прокат.

- Ти що запала на нього? – раптом запитує Герман.

- Що? – озираюся на все ще свого хлопця.

- Якось негарно це виходить, - вказує він склянкою на Березовського. – Я сиджу перед тобою, а ти очей з іншого не зводиш.

- А з твого боку гарно прийти сюди, виперти людину з якою я працюю і всістися доїдати те, що він не доїв? – запитую, стискаючи долоні в кулаки.

Шматок круасана застрягає в горлі Германа. Він заклякає на кілька секунд. Потім робиться блідим, як полотно. І нарешті закашлюється.

Закриваю очі від роздратування. А потім підсовуюся до нього й легенько стукаю по спині. Не знаю, як там потрібно надавати першу допомогу тим, хто поперхнувся. Десь в кіно бачила, що стукали по спині.

Герман відштовхує мою руку й відсовується. Вкотре відкашлюється й ображено надуває вуста.

- Що з тобою? – запитує він. – Ти ніби не ти!

- Нічого, - знизую плечима. – Я все ще та сама, Германе! А ти… ти змінився…

- Я змінився? – він обперся на долоні й поглянув мені в очі. – Агов, дівчинко! Ти чуєш, що ти говориш?

Дивлюся йому прямо в обличчя. Бачу в його очах злість, роздратування та ненависть. З якого це часу очі Германа випромінювали такі почуття? Завжди лише щирість та доброта.

- Германе, напевно нам не варто…

- Давай просто візьмемо тайм-аут у стосунках, - перебиває він. – Я не готовий вислуховувати, коли кохана людина принижує мою особистість. Тож краще тобі подумати про свої слова. Я, здається, тебе нічим не образив. І мої умови такі: якщо бажаєш і надалі залишатися разом, то ніяких сумнівних типів поряд я бачити не бажаю. Вони погано на тебе впливають. До того ж не готовий слухати осуд в твоєму голосі стосовно якогось мого вчинку. Якщо я так зробив, то я так вирішив. Я – чоловік, Варваро! А не отой шмаркач за яким ти спостерігаєш.   

Він ще й умови мені висовує? Господи! Мені хотілося вивалити все йому в обличчя, але я розуміла, що не варто цього робити. Наші родини товаришують вже доволі давно. І татко з мене шкуру спустить, якщо довідається про розрив з Германом.

- Я подумаю! – лише кажу йому у відповідь.

Він миттєво підводиться на ноги. Кидає надкушений круасан до купи й обводить весь стіл огидним поглядом.

-І взагалі, - тицяє він пальцем на місце, де ми розстелили ковдру, - отут повна антисанітарія. Не розумію, як можна снідати там, де люди виводять собак до туалету…

Закочую очі. Господи! І чого я раніше не помічала який він придурок. Ну от реально! Він ким себе уявив? І я ще мріяла, що вийду за нього заміж колись. Добре, що побачила який він ще до того, як він зробив мені пропозицію.

- Та невже? – усміхаюся до нього. – А що ж ти в цій антисанітарії п’ятий круасан не подужав? Чи…

- Та йди ти! – фиркає він й підгилює термос з чаєм.

Він підлітає в повітря й брякається на скошену траву поряд.

- Ти дурепа, - нахиляється він до мене. – І твій татко негайно про все довідається.

- Успіху! – дивлюся на нього.

Я його не боюсь. Ми знаємо один одного ще з пелюшок. Завжди товаришували. Завжди гралися разом. Перші поцілунки. Перше кохання. Ми завжди разом. І ось тепер. Тепер я бачу, що зі мною поряд був монстр.   

Герман розвертається і прямує широким кроком, що видає його роздратування, до виходу. А я сиджу тут одна, відчуваючи себе якоюсь покинутою та самотньою.

Помічаю, як на мене косяться люди, які вигулюють неподалік собак. Тож повільно підводжуся на ноги. Підіймаю розтрощений термос. Збираю їжу й викидає все це у смітник. От і познайомилися поближче.

Збираю речі й чимчикую до свого авто. Повертаюся додому саме тоді, коли моя родина снідає за столом.

- Варь, - чую голос татка, - йди сюди!

Невже Герман вже встиг поплакатися таткові?

Заходжу до столової, відмічаючи, що сестра надута вже зранку, а мама якась знервована вся. Татко сидить в халаті, закинувши ногу на ногу й читає газету.

- Ти що зранку спортом зайнялася? – поглядає на мене поверх газети.

- Чому? – дивуюся з його слів.

- А куди так рано зникла? – питається. – Зазвичай спиш до обіду у вихідні.

- Тату, - закочую очі. – Мені двадцять років. Я маю до пенсії запитувати у вас дозволу кудись вийти?

Батько кривиться, але нічого не відповідає.

- Кажуть, ти плутаєшся з якимось безхатьком, - говорить татко. – Сідай до столу!

- З яким безхатьком? – фиркаю, але до столу не сідаю. Знаю, що це буде. Зараз виноситиме мізки своїми вигадками.

- Ну тобі видніше, люба! – батько спокійно складає газету. – Варь, я лише попередити хочу. Герман – то був дуже вдалий вибір. Ти за ним би була, як за кам’яною стіною. Тож втрачати його не варто. І дурниць робити теж. Я закрив очі, коли ти вступила до університету на журналістику. Гаразд, думаю! Перебіситься дівчинка і все зрозуміє. Радів, коли ви з Германом стали зустрічатися. Він -  вигідна партія. Так ні! Ти ж не можеш, щоб не ускладнити собі життя.

- До чого тут ускладнення життя? – дивлюся на нього, помічаючи, що сестра нахиляє голову ще нижче.