Глава 8 Стас

Щиро посміхаюся, закидаючи її косички за спину.

- Ти можеш бути іншою, - промовляю спокійно. – Тож давай просто відпочивати.

Вона так і сидить на тому місці, де я її залишив. Спокійна, слухняна та врівноважена. Присідаю перед нею й вдягаю їй на руки налокітники. Варя спокійно тримає руки, допомагаючи мені. Потім вдягаю наколінники, а вона дивиться мені прямо в обличчя.

- Про такі вії, як в тебе, - промовляє вона, - мріє ледве не кожна жінка.

- Обережно, - піднімаю на неї усміхнений погляд. – В другому класі я в бійку поліз через те, що мій однокласник назвав мої вії дівчачими.

Вона голосно сміється. І її сміх викликає захват. Зараз, коли вона не пихата зазнайка, а щира дівчина, з нею хочеться спілкуватися.

- Ти в бійку? – регоче вона. – Жартуєш?

- Чому? – знизую плечима. – Просто після цього мій дідусь пояснив, що не обов’язково розмахувати кулаками. Можна словами або вчинками довести свою правоту.

- Без образ, але… не думаю, що це слушна думка, - підіймає вона підборіддя, коли я вдягаю на неї захисний шолом.

- Чому? – підіймаю одну брову.

- Бо не всі розуміють мову, - відповідає вона. – А от силу розуміє кожен. Можеш мені повірити.

- Тобто ти прихильник сили? – запитую дівчину.

Вона ніяковіє. І це приємно бачити на її обличчі.

- Ні, - хитає головою, заважаючи мені защепнути захисний шолом під її підборіддям. – Я засуджую силу. Але жінки люблять, коли поряд з ними чоловік, який зможе захистити її.  

- Ага, - усміхаюся. – А ще жінки люблять самі дориватися…

- Ти невиправний! – усміхається вона. – То так і вестимемо задушевні розмови чи вже вчитимемося їздити на роликах?

Підводжуся й протягую їй руку. Вона хапається за мою руку й пробує підвестися. Її ноги роз’їжджаються. Тож доводиться схопити її й поставити на асфальт. Вона не пручається, лише міцніше хапається за мене.

- Тепер однією ногою відштовхуєшся й помаленьку рухаємося, - показую як.

Вона пробує й знову ледве не падає. Але ось їй вдається й ми помаленьку їдемо. Тепер ми тримаємося лише за руки.  

- Нахиляй корпус вперед, - промовляю до неї. – Лише корпус. Ноги в рівновазі…

- Вау! – сміється вона.

Її зелені очі блищать. Обличчя розчервонілося. На вустах грає чарівна усмішка. Коли вона отака – нею мимоволі захоплюєшся.    

-Я їду! – вона розставляє руки в сторони. І це стає її остаточною помилкою, бо вона втрачає рівновагу й не встигаю я зреагувати, як вона падає на асфальт.

- Дідько! – нахиляюся, щоб допомогти їй.

Бачу зчесану шкіру на руці. Варвара сідаю й оглядає свою руку.

- Боляче? – озираюся навкруги.

- Так, - тепер радості в її очах немає.

- Варь, - відкашлююся. – Я розумію, що зараз ти відчуваєш захват, але… поки ти не навчишся тримати рівновагу. Буде за краще не робити якихось рухів…

- Напевно так, - говорить вона, прагнучи зняти з руки налокітник.

- Що ти робиш? – зупиняю її одним рухом.

- На сьогодні вже досить, - промовляє вона ображено. Її голос тремтить. І я розумію, що їй зараз боляче.

- Варь, - підіймаю двома пальцями її обличчя й зазираю в очі, - не зупиняйся. Ти все зможеш!

- Не зможу, - хникає вона, а очі наповнюються сльозами.

Вони вже бринять на повіках. Один рух і вони повільно покотяться обличчям.

- Малиновська, і якого біса я думав, що ти така собі цілеспрямована особа, для якої не існує перешкод? – запитую навмисно, знаючи, що це змусить її розлютитися й сльози миттєво висохнуть.  

Вона хмикає й її вуста розпливаються в посмішці.

- Бо це так і є…

- Невже? – усміхаюся у відповідь. – То доведи собі, що ти зможеш підкорити ролики.

- Ти ще й сумніваєшся? – хмикає вона, прагнучи підвестися.

Підтягую її з землі й ставлю на асфальт. Вона хапається за мою руку своєю долонею й пробує зрушити з місця. Кілька разів відштовхнувшись, їй нарешті вдається поїхати на роликах. Секунда і вона відпускає мою руку.

- Варь…

- Припини! – кричить вона. – І не відволікай мене… Ти ніби спеціально це робиш…

І вона їде. Справді їде доріжкою. Уявляю, який кайф зараз вона отримує від цього руху.

Спокійно їду слідом, милуючись її фігурою. У неї гарна постава. Приємні вигини. Її сіднички в обтислих джинсах притягують погляд.

Ми робимо ще одне коло й зупиняємося. Вона вчіплюється в мене й зупиняється.

- Фух! – регоче, усміхаючись сяючим поглядом. – Скажіть, професоре Березовський, що я не здібна учениця.

- Найкраща з усіх, - усміхаюся до неї.

- Дякую! – вона сідаю на бордюр й розшнуровує свої ролики. – А тепер їсти. Я напевно вола з’їла б зараз. Навіть не уявляла, що отакі тренування можуть викликати таку потребу в їжі. Загалом я не снідаю зранку…

- Ну… снідати потрібно обов’язково, - знизую плечима, вмощуючись поряд. – Не дарма існує приказка «Сніданок з’їж сам, обідом поділися з товаришем, а вечерю віддай ворогу».  

- Березовський, - вона спирається на руки й так підозріло поглядає на мене. – В тебе на всі випадки життя є такі собі розумні слівця?

- Але ж то правда…

- Звичайно, - знімає з себе захисний шолом, наколінники та налокітники й вдягає свої кросівки. – Тепер ти відносиш речі, а я йду за сніданком для нас. Добре?

Киваю.

Знаходжу її десь на галявині. Вона вже розстелила ковдру й розкладає круасани, масло та термос з гарячим чаєм.

Від свіжої випічки йде духмяний запах, тож мій шлунок нагадує, що я дійсно проголодався і з величезним задоволенням з’їв би булочку з чаєм та маслом.

Тож хапаю ножа й наношу масло на булочку. А вона розливає чай в паперові стаканчики й бере до рук круасан.

- Я гарно провела час, Стасе! – промовляє Варвара. – Сьогодні я була не Варварою Малиновською, а звичайною дівчиною, яка насолоджувалася всіма радощами життя.

- Тобі ж двадцять, Варь, - беру до рук склянку з чаєм. – Ти можеш відпочивати, насолоджуватися всіма принадами життя. То через що не можеш бути просто дівчиною? Хіба самовпевнена леді – то ідеал?