Глава 7 Варвара

Сказати, що я ошелешена – це нічого не сказати. Тепер в мені підіймається якась хвиля невдоволення. І не лише оцими двома п’яничками, а й «героєм» Березовським. Ти подивися який «захисник»! Ледь стримуюся, щоб не вивернути йому склянку гарячої кави на голову. З відчуттям власної гідності ставлю паперовий стаканчик з кавою на лавку. Повільно підводжуся й стаю поряд з «героєм». Певно вираз мого обличчя говорить краще за слова, оскільки дружбан перестає скалитися й кидається до свого друга. А той борсається в траві біля лавки, прагнучи підвестися на ноги. Щось бормоче, хапається за траву, але підвестися не вдається.

- Я що, не зрозуміло сказала? – фиркаю невдоволено, витягуючи телефон з кишені джинсів. – Давай сюди! Тут якісь підозрілі типи заважають мені смакувати ранковою кавою. Чогось мені здається, що в них є проблеми з законом…

Це вже видихаю в слухавку. Я звичайно імпровізую, але на «симпатягу» й дружбана ці мої слова діють, як холодний душ. Тому помічаю, що вони навіть кидають недопиту пляшку й, підтримуючи один одного, швидко прямують алейкою подалі від нас. Бубнять щось собі під ніс, вигукуючи нецензурні висловлювання.

- Нащо телефонувати в поліцію? – чую віддалено голос «симпатяги». – Я ж лише познайомитися хотів…

А тепер я повільно обходжу Березовського й стаю обличчям до нього.

- Жіночі дні? – примружую очі. – Зла, як єгипетська акула?

- Варь… я… це перше, що спало мені на думку… Я ж тебе захистити хотів…

Мені стає смішно. От справді. Мене отак ще ніхто не захищав. Березовський якийсь своєрідний. Не такий як всі. Ледь стримуюся тепер, щоб не засміятися.

- Це ти десь в книжках вичитав, що для того, щоб захистити дівчину – її варто виставити медузою Горгоною? – запитую зацікавлено.

- Але ж подіяло? – усміхається Стас.

- Он як! – мої брівки повзуть догори. – То це через твоє попередження вони втекли?

- Варь, вони нарешті розгледіли, з ким мають справу, й вирішили за краще не зв’язуватися, - промовив він.

- Зрозуміло! – усміхаюся. – Просто наступного разу, якщо прагнеш захистити дівчину, то перетягуй увагу нападників на свою персону. Щось типу «в мене чорний пояс з карате» чи «я переможу вас в дискусійному багатоборстві». Але ніколи, чуєш, ніколи не смій перед отими нищебродами говорити, щось подібне про дівчину.

- Ну вибач! – він розводить руками в сторони.

- В тебе дівчина є?

- А що? – знизує хлопець плечима й озирається на вагончик з кавою з якого визирає біле, як полотно обличчя хлопчини.

- Б’юся об заклад, що немає і не буде, - підіймаю свою каву з лавки. – Бо книжки, то одне, а життя, то інше. Всі оті розповіді в книжках про правильне ставлення до дівчат, то така маячня.

- Можна подумати, що ти великий спеціаліст зі стосунків, - хмикає він, підморгуючи юнакові з вагончика. – В тебе ж напевно є наречений? Чи не так?

- Нареченого немає, - відповідаю доволі голосно, - але хлопець є.

Помічаю, як він заклякає на кілька секунд. А потім повільно бере паперовий стаканчик й повертається до мене обличчям.

- І він не ревнує?

- До кого?

- Ну.. ти скільки часу проводиш зі мною…

- Не сміши, Березовський! – закочую очі під лоба. – Ми лише працюємо разом.

Він підходить й сідає поряд зі мною на лавку.

- Але ми цілувалися, - притишує він голос, зазираючи мені прямо у вічі.

- І що? – хмикаю з посмішкою на вустах, оскільки згадую той поцілунок.

- Як то «і що»? – спирається він на спинку лавки. – Ти відповіла на мій поцілунок.

Мої брови в черговий раз повзуть вгору. Господи! А в голову закрадається здогадка.

- Березовський, а ти бува не втріскався в мене? – запитую здивовано.

- Хай Бог відводить, - буркає він, поглядаючи в склянку. – Мені не потрібна дівчина, яка буде мати зі мною стосунки, а в цей час цілуватися з іншими хлопцями.      

- Ти ніби з іншого століття, - промовляю голосно, смакуючи вже теплою кавою. – Де це ти зараз бачив, щоб…

- Ви ж обманюєте один одного, - не вгамовувався він. – Ти цілуєшся зі мною, а він може спить з кимось. Це нормально?

Дивлюся на нього, не зводячи погляду. Це ненормально. Та зараз навкруги лише зради. І знайти ось такого, як Березовський, доволі складно. Та що я мелю? Взагалі нереально. От нереально в нашому світі знайти людину з такими поглядами. І це багато чого вартує.

Але я навіть відчула в душі якийсь захват ним, його словами, його переконаннями. Зараз переді мною був такий самовпевнений юнак, який говорив правильні речі. Його дідусеві з бабусею варто віддати належне – вони виховали прекрасну людину. І я навіть позаздрила його майбутній коханій, дружині. Цікаво, а якщо він закохається? Чи вміє він робити приємні сюрпризи дівчині, яка сподобалася?   

- Якщо вже закінчив читати мораль, ніби ти мій таточко, - фиркаю невдоволено, допиваючи каву та викидаючи паперовий стаканчик в сміттєвий кошик, що поряд з лавкою, – то може покажеш, чим збирався сьогодні вразити мене?

Стас кілька хвилин мовчить, ніби в рот води набрав. Хоча про що це я? Він же ще п’є каву.

- Кататимемося на роликах, - видихає він нарешті.

- Упс…

Для мене це сюрприз. Я й не вмію на них їздити. Тож сьогодні буде вистава з катанням на роликах Варвари Малиновської.

- Що? – викидає він свій стаканчик в смітник поряд й облизує вуста. – Тільки не говори, що велика Варвара Малиновська не вміє кататися на роликах?

- Вмію, - усміхаюся у відповідь, хоча добре розумію, що брешу.

- Невже? – хмикає він й прямує магазину на якому намальовані ролики. Схоже, вони здають їх на прокат. – Тоді йдемо, пані Малиновська! Знову змагання чи як?

- Ні! – чимчикую слідом, розуміючи, що це буде провал. Повний провал. Він висміє мене ще на перших секундах. Та я ніколи й не ставила собі за ціль навчитися кататися на тих бісових роликах. І страшно і лячно. Хоча б коліна та лікті не поздирати. Бо ото буду красуня з такими шикарними колінами.