Глава 6 Стас

Дивлюся на це розпанькане та зніжене дівчисько й починаю розуміти, що виходу в мене немає. Зроблю я їй ті бісові фото. Оскільки сама ідея знайти гроші на операцію дідуся – вартує багато чого. Це єдині близькі мені люди, які все своє життя огортали мене увагою та любов’ю. І якщо я зможу хоча б якось віддячити, то я дияволу душу готовий продати.

- Гаразд! – прикладаю долоню до чола. – Я готовий допомогти з фото для твого проєкту взамін на виставку та продаж кількох фотографій.

Її вуста розпливаються в посмішці. Вона складає руки ніби для молитви й виставляє до мене вказівні пальці.

- Маємо це відсвяткувати, - говорить вона. – Тож запрошую тебе до столичного нічного клубу…

- Стоп! – виставляю долоню перед нею. – Ні!

- Чому? – її брівки повільно повзуть вгору. – Я запрошую і я плачу, Стасе!

- По-перше, я не збираюся йти до нічного клубу, - промовляю швидко. Ще чого не вистачало? За мене не буде платити дівчина. Це вже нонсенс. – А по-друге, якщо ми вже працюємо разом, то давай утримаємося від твого звичного образу життя.

- Не зрозуміла, - вона відступає на крок назад й примружує свої зелені відьомські очі. – А що з моїм образом життя не так?

- Варь, - беру її за плечі й вдивляюся в обличчя, прагнучи віднайти хоча б якісь залишки здорового глузду. – Ну не подобаються мені ваші столичні мажори й силіконові ляльки. Їх поведінка мені огидна.

- Справді? – скидає вона мої долоні з плечей. – То ти дивишся на мене саме так?

- Ти – інша справа! – бормочу, помічаючи, як її очі стають сірого кольору, ніби небо перед грозою.

- Невже? – сичить вона. – Я мовчу про твоїх друзів…

- Гаразд, - виставляю руки перед собою. – Давай поки що не будемо лізти до друзів один одного. Ми з різних прошарків населення і не готові прийняти життя іншого. Якщо мрієш відсвяткувати початок нашої співпраці, то запрошую на пікнік вдвох.

Варвара якось дивно поглянула на мене, але нічого не відповіла. Лише кивнула головою в знак згоди.

- Тоді завтра о дванадцятій зустрічаємося біля парку Совки, - пропоную їй. – Згодна?

Вона копилить губи.

- Що? – усміхаюся. – Не проснешся до цього часу?    

- То ви мене бачите ось такою? – фиркає вона. – Взагалі-то, я жайворонок!

- Та ну! – хмикаю. – Тоді давай зустрінемося о сьомій ранку!

Її обличчя видовжується. Очі округлюються, а вуста вимовляють літеру «О».

- От і домовилися! – не даю їй можливості оговтатися. – З тебе – їжа, з мене – розваги!

Вона зітхає, втягує в себе якомога більше повітря, але мовчить. Мені стає смішно бачити такий безпорадний вираз її обличчя, розгубленість та роздратованість за власний язик. Але слово – не горобець. Вилетить – не спіймаєш. Якщо жайворонок, то нехай доведе.    

Мені звичайно теж не зручно саме суботнього ранку підводитися так раненько. Але щоб провчити оце диво, згоден на що завгодно.

Її вуста хапають повітря, ніби риба, яку викинуло на берег. На ніжній шкірі обличчя з’являються пурпурові плями. Та дівчисько мовчить. От і чудово!
Нехай побіситься тепер. Це вона своїм друзям могла локшину на вуха вішати. Зі мною такий номер не пройде.

- Гаразд! – опановує вона себе й навіть видавлює з себе посмішку. – О сьомій, так о сьомій… ранку…

Мої вуста розпливаються в посмішці самі собою.

- І чого скалиш зуби? – фиркає. – Подивимося на тебе о сьомій ранку!

- Задля того, щоб побачити твій зіпсований суботній день – готовий прокидатися навіть о п’ятій…

- Відчуваю ми спрацюємося! – сичить вона. – Прямо станемо друзями, Березовський!

- Те саме відчуття! Віриш?

- Ага! – Варвара дивиться прямо в мої очі. – Я вважала тебе звичайнісіньким, затурканим, заляканим  ботаном, а ти виявляєшся, це той поганець! Але це навіть на краще. Люблю приборкувати таких пай-хлопчиків…

- Справді? – хмикаю.

Вона прикладає мені пальчика до вуст, змушуючи замовкнути.

- Шшш… Більше жодного слова, - шепоче вона. – Подивимося на що ти здатен завтра. І відразу попереджаю, що здивувати мене буде важко. Тож вразь мене!

- Те саме можу сказати стосовно їжі, - хмикаю у відповідь. – Я доволі перебірливий. Не все можу їсти. І не все люблю…

- З цим не хвилюйся! – хихикає вона. – Тут ти будеш точно вражений!

З цими словами вона розвертається і йде до виходу.

- Добраніч! – озирається біля дверей. – І завтра зранку без запізнень. Я доволі пунктуальна людина. Тому звикай!

Прикладаю долоню до чола.

- Так, мем! Вас провести додому?

- Я на авто…

Вона закочує очі й зникає з моєї кімнати. А я ще довго стою тут, розглядаючи зроблені мною фото. А думки весь час повертаються до неї. І якого біса я думаю про цю навіжену? Як їй вдалося влізти в мою голову?   

Ранок видався доволі теплим. На подвір’ї весна. Все буяє. Тож йду до прокату велосипедів.

Дістаюся до парку доволі швидко. Навкруги тиша. Біля входу не знаходжу її авто.

Тому заходжу всередину, щоб оглянути все там.

Обвожу поглядом дитячі майданчики, де лише вітерець хитає дитячі гойдалки. Погляд зупиняється на поодиноких постатях, які вигулюють собак, або пробігають повз. Помічаю білочок, які перебігають з дерева на дерево. Чомусь вони облюбували саме цей парк. Відчуваю, як десь поряд пахне кавою та свіжою випічкою.

- Доброго ранку! – чую за спиною охриплий жіночий голос. – І що робитимемо тут так рано? Тут навіть людей немає.

- А тобі потрібні глядачі? – повертаюся до неї. – Добрий ранок!

Вона стоїть доволі заспана. Джинси з дирками на колінах. Біла сорочка. Волосся заплетене в дві косички. Без макіяжу. Але тим вона здається ще чарівнішою. Якась справжня. І зовсім нічого не залишилося від тієї пихатої Варвари Малиновської. Зараз перед тобою Варька з сусіднього під’їзду.

- Тобі доведеться забрати кошик з їжею з мого багажнику, - бормоче вона. – Моя кухарка наклала туди скільки їжі, ніби тут обідатиме полк, а не двоє людей.