Глава 5 Варвара

Бачу, як очі юнака затягуються шоколадною димкою. Вуста стають однією тонкою лінією. А пальці стискають пиріжок в долонях так, ніби то моє горло.

Вірю, що зараз залюбки під тими пальцями він прагнув відчути мою шию. Тож захопливо поглядаю на нього.

- Чаю зробити? – запитую похапцем.

Він мовчить. А потім киває головою. Ледь видно, та мені вдається зловити цей рух.

Поки роблю йому чай, відчуваю, як мою спину хтось свердлить роздратованим поглядом. Навіть озиратися не хочу.

- Як ви познайомилися? – подає голос бабуся, відчуваючи між нами якесь напруження.

- Ха, - усміхаюся, ставлячи перед Стасом чашку гарячого та запашного чаю. – Будь ласка!

- Дякую! – видавлює він з себе, не зводячи з мене очей.

- Стас облив мою сукню кавою, - говорю спокійно, вдягаючи рукавиці для кухні, якими маю брати гарячу жаровню з черговою партією пиріжків.

- Овва! – сміється бабуся. – Часто такі нестандартні ситуації змушують людей познайомитися… Ми з дідусем Стаса познайомилися на футболі, куди мене витягла подруга. І мені на голову випала сосиска з його хотдогу. Уявляєте? Він так кричав. Так вболівав, що ненароком сдавив хотдог у долонях. Сосиска вислизнула і впала мені на голову.

Ми зі Стасом кілька хвилин дивимося один на одного, а потім ніби за командою починаємо реготати.

Бабуся теж сміється разом з нами.

- Ти ніколи не розповідала цієї історії, - промовив Стас.

- А ти й не питав, - відмахнулася бабуся.

Не знаю, може цієї історії й не було. Можливо бабуся її вигадала, щоб розрядити обстановку між нами. Та зараз ми вже не дивилися так вороже один на одного. Точніше, Стас не поглядав у мою сторону так, ніби я ворог держави. І мій вчинок, то найбезглуздіша витівка.

- Сподіваюся у вас на голові була хоча б якась шапка, - усміхаюся до жінки. – Уявляю, як сосиска з кетчупом, гірчицею та майонезом потрапляє в моє волосся. Бррр… Я б на нього колу вивернула.

Бабуся усміхається одними вустами. Глибокі зморшки розбігаються обличчям.  

- Шапки в мене не було, - відповіла жінка. – А я йому в обличчя чіпси швирнула. Розвернулася й пішла геть.

- А він кинув футбол і побіг за вами? – запитую знову.

- Та де там, - бабуся бере качалку, щоб розкатати останній шматочок тіста. – Він і з місця не зрушив. Зате потім знайшов мене в університеті. Й подарував квіти.

- Ого! – роблю собі та жінці чай і всідаюся за стіл навпроти Стаса. – То доволі романтично!

- Тут з тобою згодна! Я взагалі спочатку хотіла тими квітами його набити… А потім подумала, що квіти коштують грошей. А хлопець старався. Думав про мене. Тож прийняла квіти..

- І так ви вже скільки років разом, - пробурмотів Стас, наминаючи черговий пиріжок. – Скажи, бабусю, воно не набридає?

- Що? – зацікавлено дивиться вона на онука. – Що не набридає?

- Одна людина поряд скільки часу…

- Ну…, - бабуся знизала плечима, розкладаючи начинку на тісто. – Бувало всяке. Та я зрозуміла одне правило – не варто підганяти людину під якісь власні шаблони. Варто вчитися існувати з її недоліками та вміннями. Міняти варто не партнера, а міняти свій світогляд поряд з ним. І тоді все можна перебороти. З усіма проблемами впоратися.

- Це не легко, - промовляю задумливо.

- Та все ж легше, ніж змінити іншу людину, - відповідає жінка. – Чому інколи шлюб не вдається зберегти? Бо ми вимагаємо від партнера неможливого – схуднути, забути якісь власні вподобання, захоплення. І він робить це заради нас. Та потім стає не цікавим. Бо це не та людина, в яку ми закохалися.

- А ваш дідусь… він де зараз? – торкаюся обома руками чашки, яку підношу до губ.

В кімнаті раптом запанувала тиша. Бабуся поникла. Плечі раптом опустилися. Живий вогник в очах  згас. Переводжу погляд на Стаса, який навіть їсти перестав.

- Вибач… вибачте… я запитала щось не те? – обережно опускаю чашку на стіл.

Стас зітхає.

- Ні, - відповідає тихо. – Все гаразд! Дідусь в лікарні. Йому потрібна операція…

- О Боже! – складаю руки в замок. – Мені так шкода. Я… я справді не знала… Я…

- Все добре, дитино, - подала голос жінка. – Я трішки розклеююся через все це, оскільки операція коштує великих грошей. А взяти їх немає де. Тож… коли торкаємося цієї теми – завжди борюся зі сльозами.

Мені хотілося розпитати що та як. Та зараз я розуміла, що краще не торкатися цієї теми. Погляд жінки був скляним. Ще якась хвилинка й вона б розплакалася.

І врятував нас телефонний дзвінок.

Стас підхопився й взяв слухавку.

- Так, - видихнув у неї. – О! Доброго вечора, бабусю Ольго! Так. Зараз передам слухавку.

Він протягнув бабусі телефон.

Та приклала телефон до вуха.

- Ольго, люба, привіт! Чим займаюся? О! – обличчя відразу посвітлішало. – Печу пиріжки зі Стасом та його дівчиною. Так. привів дівчину познайомити…

А Стас в цей час схопив мене за руку й витягнув з кухні. Секунда й потягнув кудись коридором вслід за собою. Прочинив двері й заштовхав всередину.

- Ти якого біса тут робиш? – просичав він, зачиняючи за собою двері. – Я ж ніби попередив. Ніяких наречених, хлопців чи кого там іще – я грати не збираюся.

- Мені справді потрібна твоя допомога, - міняю тактику.

Тож тепер від нападів переходжу до прохання. Він заклякає на місці, спираючись спиною в полотно дверей. Напевно не очікував, що я можу просити. Тож тепер стоїть в ступорі. Й гарячково думає, як мене відшити.

А поки він бореться з собою, я повільно озираюся навкруги. Посеред кімнати стіл, де купа якихось ванночок з водою. Через всю кімнату протягнута мотузка, до якої причіплені прищепками фото. Всі стіни завішані якимись фотографіями краєвидів, людей та будівель.

Повільно підходжу до однієї зі стін й вдивляюся в обличчя жінки на фото. Шоколадні очі мені здаються доволі знайомими. Каштанове волосся зібране в нехитру зачіску. Біла сукня в горох з рюшами облягає гарний стан. Жінка доволі симпатичної зовнішності. Хоча в очах якийсь сум. Його не побачиш з першого погляду, але коли кілька хвилин вдивлятимешся в обличчя жінки, то якийсь невимовний сум, тугу можна помітити.