Глава 4 Стас

Стискаю під столом кулаки від безсилля. От чого вона напосілася? Чого хоче? Хіба немає інших фотографів?

Гаразд! Я зіпсував її сукню і туфлі. Та я готовий відшкодувати все. Чого причепилася? Ще й сюди приперлася.

Швидко підриваюся зі стільця, хапаю її за лікоть і тягну за собою.

- Відпусти! – прагне відбитися вона. – Мені боляче!

- Потерпиш, - сичу на неї.

Витягую в коридор і штовхаю до стіни. Нависаю над нею, вдихнувши аромат її парфумів.

- Ти вирішила мене доконати? – ричу їй в обличчя.

Її зелені, як у відьми, очі примружуються. Вона стискає пухленькі вуста. Цікаво, вони в неї не нашпиговані? Справжні?

- Ти знищив мій одяг, - карбуючи кожне слово, просичала вона. – І ти мені винен. Тож…

- Їх можна випрати, - шиплю на неї. – Є такі заклади, де твої речі позбавляють від плям кави. Їх називають…

- Це брендові речі від відомих дизайнерів, - гаркнула вона. – Якщо нічого не тямиш в цьому, то краще не лізь зі своїми дурними порадами. Твоя лимонна кислота вже зробила свою справу. Досить! Чи ти вважаєш, що їх можна прати де завгодно? Сукню від Андре Тана потрібно прати при певній температурі, інакше зіпсуєш. Ти хочеш сказати, що в хімчистці будуть дотримуватися цих правил?

- Гаразд! – відступаю на крок назад. – Я готовий оплатити тобі ту бісову сукню і туфлі. Головне, щоб ти залишила мене в спокої.

Її голосний сміх було чути напевно навіть на іншому кінці міста. Її очі розширюються, а кутики губ  тремтять від сміху. В її очах танцюють бісики.

- Ти хоча б розумієш… ха-ха-ха… скільки коштують такі речі? – запитує вона.

- Не розумію! – фиркаю невдоволено.

Та ким це дівчисько себе уявило? Чи вважає, що я ідіот?

- У тебе є зайві тисяч двадцять? – її вигнуті брівки роблять погляд Варвари ще хитрішим.

Мої губи скручуються в трубочку.

- Скільки? – очі ледве не вилазять з орбіт. – Це жарт?

- Чому жарт? – дивується дівчина.

А головне робить це так природно. Маніпуляторка бісова!

- Тому що це речі, - промовляю тихо. – Їх можна порвати, зіпсувати… Або вони стануть малими…

Вона кривиться. Певно від моїх останніх слів. А що? Хіба це не правда? Погладшаєш і твої брендові речі виявляться замалими. Гроші викинуті на вітер.

- Ти ніколи не розумів наскільки це приємно одягати речі від відомих дизайнерів, - промовила вона задумливо. – І не лише приємно, але і зручно!

- Господи! – підіймаю руки догори, відступивши від неї ще на крок. – Якби ти заробляла ці гроші, то ти б не витрачала такі суми на одяг…

Гучний ляпас заглушив мої останні слова. Її долоня обпекла шкіру мого обличчя. Хапаю її за руку й притягую до себе. Моє обличчя перекошене. З очей ледве не іскри летять.

Здавалося, що ще одна секунда і станеться вибух. Вибух, який зносить все на своєму шляху. Тому, не роздумуючи, кидаюся до неї та, згрібши її в оберемок, притягую до свого тіла. Ривком грубо притискаю її до себе, з недюжевою силою нахиляю голову і заглушаю її обурений крик безапеляційним поцілунком. Однією рукою досить грубо хапаю її за біляве волосся, поламавши модну зачіску, а іншою – сильно стискаю пружні сідниці, змусивши оцю навіжену кобру мимоволі вигнутися, і затискаю колінами її стегно, відрізавши останню можливість зарядити мені в пах. Знаю я цю категорію дівчат. Вона ж накинеться, як навіжена. Роздряпає обличчя. Буде відбиватися, скільки вистачить сил.

Тож можливо саме оцей поцілунок трохи охолодить її запал?

Або відштовхне від мене. 

Мій рот накрив її губи так блискавично, що дівчина здалося навіть дихати перестала. Кілька секунд вона була ніби глина в моїх руках. Ніжна, поступлива та тиха. Від неї приємно пахло. Її дорогі парфуми викликали якесь невимовне бажання.

Та ось вона з силою вперлася в мої груди, прагнучи напевно вирватися. Але я був набагато вищим і набагато сильнішим за неї. Вона тремтіла. І було невідомо, то від безсилля чи від спокуси? Господи! Я насолоджувався її вустами. Вони були такі м’які, такі ніжні. Варвара спробувала крутнути головою, викрикнути щось, але зрозуміла, що опинилася в лещатах, не здатна ні поворухнутися, ні дихати.

Це було її покарання. Знаю, що вона ненавидить мене. Зневажає. Тож нехай побіситься. Це була простенька вправа в чоловічій перевазі, але поцілунок виявився зовсім не огидним. Після Таньки я нікого не цілував. Не знаю чому, але якось мене не тягнуло до дівчат. Може через те, що боявся чергової зради? Та саме з цією навіженою білявкою мене кидало то в нестерпний жар, то в огидний холод, і я розумів, що оце бісове дівча вміє цілуватися.

Треба все це припиняти. Негайно! Інакше…

- Ще раз дозволиш собі це зробити, - шиплю біля її обличчя, - і я за себе не відповідаю!

І чи то вираз мого обличчя, чи нотки погроз в голосі, але в її очах безстрашність миттєво змінюється на презирство і навіть переляк. На обличчі з’являються червоні плями. 

Вона голосно фиркає й миттєво висмикує свій лікоть з моїх пальців.

- Йди до біса! – викрикує вона мені прямо в обличчя.

Відштовхує мене й зникає в кімнаті, де проходить засідання створеного мною дискусійного клубу. Це мій проєкт. Моє дитя. І я не дозволю споганити плід своєї роботи.

Загалом я так не поводжуся з дівчатами. Але оця… принцеса… й мертвого дістане.

Повертаюся за стіл, поглядаючи скоса на друзів. Вони про щось тихо розмовляють. Дехто не зводить очей з Малиновської, яка всілася за стіл, ніби навмисно, напроти мене. Ну гаразд, підшлункова виразко! Покажемо тобі, де раки зимують.    

- Багато українців відмовляються від щеплень, - починаю свою промову. – Причини є різні. Але сам факт того, що щеплення захищають людину від хвороб є виправданим.

Вона примружує очі, зневажливо поглядаючи на мене.

- То що говорити про те, що є випадки смертності після щеплення? – перебиває вона. – І я можу навести таких випадків безліч. Наприклад, на Донеччині померло двоє немовлят після того, як їм зробили щеплення…