Глава 3 Варвара

Вриваюся в кімнату, де на канапі серед подушок, розвалилася Янка та листає глянцевий журнал «Vogue».

Проходжу до її величезного ліжка й втомлено падаю на нього спиною. М’яка ковдра відразу приймає в свої обійми.

- Що сталося, Варь? – здивовано підіймає очі на мене, на секунду відірвавшись від журналу. – З тобою все гаразд?

- Не все! – сичу, підгинаючи ноги під себе на ліжку, ніби турецький султан. – Той придурок відмовився працювати зі мною. Такий план поламав, зараза. Я очікувала, що зможу тримати його поряд й збирати про нього дані. Але те, що він відмовиться – стало для мене сюрпризом. 

- Тю, подруго! – неквапливим рухом відкладає вона журнал в сторону. – Ти мене налякала. Я вже думала, що татко посадив тебе під домашній арешт й ти не підеш зі мною до того нічного клубу.

- До чого тут це? – фиркаю. – Тебе хвилює лише вечір в нічному клубі?

- А що мене ще може хвилювати? – закидає вона ногу на ногу та спирається на подушки. – Твій ботан?

- Ян, мені взагалі-то статтю про нього писати, - кидаю роздратовано. – І щось в тій статті маю нашкрябати про нього. Чи ти вважаєш, що таке серйозне видавництво друкуватиме якийсь непотріб? Ян, мені потрібно вразити їх. Інакше, провал.

- Гаразд! – закочує подруга очі під лоба. – Що там з твоїм ботаном. Розповідай!

Все чесно розказую, бо треба ж комусь вилити те, що зібралося на душі. І як в біса писати про цього нещасного? Що маю про нього написати? Не напишеш же, що полюбляє фотографувати. І що? Кому це цікаво буде читати?

- Слухай, - говорить Янка, - ну а якщо познайомитися з тою його подругою, якій він кинув фотоапарат?   

- Навіщо?

- Варь, не тупи! – сердиться Янка, підвівшись з канапи. – Тоді ти зможеш зустрічатися з ними частіше. І розпитати про його життя, захоплення та вподобання можна в тієї дівчини. Як тобі ідея?

- Гадаєш?

Здається, що в словах подруги є здоровий глузд.

- Ну звичайно! – говорить вона, наливаючи собі води в склянку. – Не знаю! Придурись! Скажи, що він тобі сподобався!

- Ні! – хитаю головою. – Ти що?

- Ну знаєш! – шикнула Янка. – Оці дурепи… вони знаєш полюбляють любовні історії зі щасливим кінцем.

- В нас не буде ніякого щасливого кінця, - відрізаю відразу.

- Гаразд! – озирається через плече на мене та піднімає вона руки догори. – Тобі видніше! Просто як ти поясниш отій зануді, чого цікавишся, де проводить час Березовський? Для чого тобі його захоплення?

Янка права. Дідько! Якщо й дійсно потоваришувати з тією його подругою, то діставати його буде набагато легше. А головне – можна буде проводити час в їх компанії. Та, що куди важливіше, спостерігати за ним.

- Точно! – зітхаю. – Якось я не подумала, про те, як моя цікавість виглядатиме зі сторони.

- На щастя, - Янка плюхається назад на канапу, - в тебе є я! І я все продумую…

- Ну тоді продумай, як можна все це провернути, але без почуттів…

- Варь, ну погодься! – Янка розпливається в посмішці. – Дівчата западають на історії кохання. А якщо ще й якійсь сподобався її друг, то займаються звідництвом.

- А якщо в нього хтось є? – запитую спокійно.

- Ще краще, - Янка точно кепкує. – Ти ж хотіла його дістати. От тобі й привід для того, щоб подратувати його.

- Щось мені цей план зовсім не подобається, - фиркаю.

- Варь, можна ж з цієї дівчини взяти слово, що вона не розкаже йому про твої почуття, - промовила Янка. – І взагалі, Варь, тобі скільки років? Ти ж не маленька дівчинка. Не підліток. Людей використовують все життя. Ти нічого поганого не зробиш. Навпаки. Після твоєї статті – він прокинеться зіркою. Тож ще дякуватиме тобі.

І знову ж. Янка таки має рацію. А якщо до нього підібратися не так просто, то доведеться погодитися на план подруги.

- Можна ще спокусити того юнака на скутері, - вклинюється в мої думки Янка. – Впевнена, що він теж його хороший друг. 

- Ні! – відмахуюся. – Залишимо попередній план. Якщо на Березовського ще можна дивитися без огиди, то отой друг, то взагалі жах.

- Чого?

- Низький, - фиркаю. – Купа зайвої ваги. Спортзал і він – речі не сумісні…

- То будемо пробувати потоваришувати з тією дівчиною?

- Так…  

- От і добре! – потирає руки подруга. – То я телефоную нашій Люські. Вона має знати про ту дівчину щось. Десь же вам потрібно познайомитися.

Киваю. Господи! У що я вплутуюся? А все через те, що татко не вірить в мене. Не вірить, що можу гарно писати. Не вірить, що зі мною можуть працювати найбільші видавництва. Зараз маю зарекомендувати себе. Якщо вони погодять та надрукують статтю, то це буде хорошою рекламою при пошуку роботи. Не все життя просити в татка грошей. Хоча я спокійно могла це робити. Он старша сестра вже скільки років сидить у нього на шиї. Лише прикривається якоюсь там лінією косметики. А насправді, нічого не тямить в бізнесі. Та я… не схвалюю такого.

Янка схоже таки додзвонилася до нашої місцевої всезнайки. Тож виходить на балкон, щоб пояснити їй про кого потрібна інформація.

А я знову падаю спиною на ліжко, звісивши ноги. Й закидаю руки за голову.

Якщо вдасться познайомитися з тією дівчиною, то можна буде зізнатися за вечерею про статтю та видавництво.

Наступного дня під’їджаємо до парку, де вигулює свою собаку Ритка Остапенко. Бачимо її постать в Мюнхенському сквері Дарницького району Києва. Вона вигулює свого квадратної форми мопса на поляні, де мимо бруківкою пробігає якийсь спортсмен в червоному костюмі. 

На дівчині легінси темного кольору й коротка футболка. Руде волосся зібране в хвіст та заправлене в кепку.

- Ну з Богом! – говорить Янка. – Не забувай! Ти робиш вигляд, що прогулюєшся тут.

Вибираюся з авто. Сміхота. Я за десять кілометрів від дому прогулююся парком. Хто в це повірить?

Швидко риюся в сумочці й дістаю телефон. Прикладаю його до вуха. Й прямую в їх бік.

- Ти взагалі нормальний? – шиплю в слухавку. – Що значить ти не зможеш? Ти обіцяв. Хіба ні? І що я маю говорити таткові?