Глава 2 Стас

- Більше в житті не піду до тієї кав’ярні, - сичу роздратовано, падаючи на лаву поряд з друзями. Неприємні відчуття, незручність зникли. Роздратованість вляглася. Ситуація вийшла з під контролю, але так же не можна. Хоча ми й студенти, та теж маємо право на гідне обслуговування й споживання нормальної кави. Що такого в тому, що я побачив, як ця тітка махлювала, купуючи дешевшу каву й засипала її в кавоварку? Вона ж, село не асфальтоване, не розуміє, що цим лише шкодить кавовому апарату. – Мало того, що там обдурюють клієнтів, та ще й впускають якихось навіжених дівиць, яких вигулювати можна лише в наморднику.

- Ти про що? – піднімає очі на мене Шурка. – Кого вигулювати в наморднику?

- Та біс її знає, - фиркаю, вмощуючись зручніше й фотоапарат, як зазвичай, опиняється в руках. – Якась дурепа ледве не прибила мене сумочкою.

- А може вона хотіла познайомитися з тобою? – хихикає Ритка. – І це був такий своєрідний спосіб знайомства?

- Та вона зліша за єгипетську акулу, - відповідаю стримано. – З такою мати стосунки все одно, що відпочивати на вулкані.

- Стасе, ти завжди перебільшуєш, - усміхнулася Ритка. – Певно не можеш забути свою Таньку. Тому на інших й не дивишся. Не ловиш їх флюїди відносно тебе. 

- Вона тут до чого? – закочую очі. – Вона зробила свій вибір і я його поважаю.

- Хоча б раз в житті ти можеш вийти зі своєї зони комфорту й зробити вчинок, який від тебе ніхто не очікує? – причепилася Ритка.

- Це ти про що? – Шурка вдруге відриває свої очі від екрана смартфон, скоса поглядаючи на мій фотоапарат.

- Пішла Танька до нашої футбольної зірки, - фиркнула Ритка. – А Стас просто «поважає її вибір».

- А що я мав робити? – дивуюся з її слів.

Я, взагалі-то, не схвалюю застосування сили для вирішення будь-яких конфліктів. Можна ж просто поговорити. Як змінить ситуацію те, що я наб’ю гарненьке личко нашій університетській зірці? Якщо Таня не має до мене більше почуттів, то нащо мучатися та брехати одне одному? Нащо витрачати свій час на цю людину, якщо можна зустріти нову?

- Та хоч би врізав йому разок, - промовила Ритка. – На душі легше стало б…

- Кому? – хмикаю.

От люблять ці дівчата, щоб за них дралися. Період лицарства, де заради хустинки дами вступали в двобій, вже давно пройшов, а замашки залишилися.   

- Та твоєму супернику ж, дурню, - фиркає подруга. – А тоді зміг би вже почати нові стосунки.

- З ким?

- Та хоча б і з тою «єгипетською акулою»…

- Як смішно! – закочую очі під лоба. – Мені такі дівчата не подобаються.

Ритка й Шурка перезирнулися.

- А що в неї дві голови чи чотири ноги? – хмикає друг. – Бач, який Казанова!

- Справа не в зовнішності, - пояснюю терпляче. – З зовнішністю в неї все гаразд. Справа в її характері.

- І що ж тобі не сподобалося в її характері? – цікавиться Ритка, п’ючи колу з банки. – Тихоня вже в тебе була. І чим все обернулося?

- Напориста, сварлива та самовпевнена особа…

- О! – Ритка й Шурка починають сміятися одночасно. – То вона вам сподобалася, містере Березовський?

- Ага, - усміхаюся. – Як корові сідло. Може корові сподобатися сідло?

Друзі починають реготати сильніше. Не втримуюся й приєднуюся до них. 

- Відпустіть, - почулося з-за спини.

Ми, як по команді, всі озираємося на голос. І бачимо, як під деревом двоє юнаків з баскетбольної команди схопили першокурсника в окулярах. Зошити та книжки розлетілися в різні сторони. А вони почали його трясти. Хлопець пручався, прагнучи відштовхнути нападників.

- О! Знову ці придурки вийшли на полювання, - прошепотіла Ритка. – Певно шукають хто їм завдання з якогось предмету виконає.

- Ти нічого не сплутав, малий? – чую гнусявий голос одного з них.

Вмикаю фотоапарат й роблю кілька кадрів.

- Ти що робиш, Стасе? – хапає мене за зап’ястя Ритка. – Припини негайно!

- Гей! – висмикую свою руку з чіпких пальчиків подруги й підводжуся. – Ти ж хотіла, щоб я вийшов зі своєї зони комфорту? Нащо відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Хоч хлопчину врятую…

- Господи! – Шурка закочує очі під лоба. – Стас, сядь!

Та мій окрик привернув увагу кривдників. Один з них повертається в нашому напрямку й примружує свої щурячі очі.

- Дивись, хто намалювався, - регоче він. – Ти теж захотів, щоб тебе зарили в асфальт, придурок?

- Взагалі-то, заривають у землю, - роблю крок в їх напрямку. – А в асфальт закатують. Але… хіба це має значення? Правда?

- О! – другий баскетболіст штовхає першокурсника на траву й повертається до мене обличчям. – То виручати одного ботана приходить інший?

- Я зробив знімки того, як ви цькуєте першокурсника, - прагну говорити спокійно, хоча серце в грудях ледве не вистрибує з грудної клітки. – Не думаю, що деканат начепить на вас медалі за таку поведінку.

Обоє завмирають на місці. Риси обличчя одного з них набуло пурпурового відтінку, а в очах з’явився злий вогник. Його долоні стискалися в повітрі від злоби та роздратування.  

- Дай сюди фотоапарат, - говорить він, протягуючи до мене долоню. – Тобі ж буде краще! 

- А ти забери! – хмикаю й кидаю його Ритці, яка стоїть біля лавки.

Дівчина ловить його й підстрибує на місці. А нападники лише від злості грають щелепами. Їх обличчя роздратовані. Очі налиті кров’ю. Скажене полум’я спалахує в очах обох.

- Стій, мала! – горлають вони й кидаються до Ритки.

Ритка розвертається й підкидає фотоапарат вгору. Він підлітає в повітрі й повільно летить до землі. Вона злякано примружує очі.

І саме в цей момент із-за рогу вилітає на скутері Шурка. На ходу підхоплює фотоапарат і зникає за рогом. Баскетболісти ричать й кидаються навздогін. А ми лише полегшено зітхаємо.

- Ти геть здурів? – очі Ритки потемніли від роздратування. – Я злякалася… Вони ж великі, як бугаї. Пруть напролом.

- Зате не будеш більше говорити, що я маю виходити зі своєї зони комфорту, - кидаю їй. – Іншого разу думатимеш, перш ніж пропонувати мені таке.