17

Я сиділа на алгебрі і, замість того, щоб розв’язувати рівняння, думала про Антона.  Ото так —  замість того, щоб, як він мене запевняв, працювати вдома і шукати в інтернеті інформацію про втрачені прикраси, він розважається, водить якихось фіфочок по кав’ярнях! Такий, значить, у мене напарник! А коли Душа Міста нас викличе до себе, то Антон знову заявить мені, що він старший, і тому головний. Але я цього так не залишу. От візьму — і сама розкрию всю справу! І коли він про це дізнається, то…

 — Марто, прошу до дошки, — перервала мої роздуми вчителька математики, Тетяна Володимирівна.  — Я бачу, ти вже все виконала і нудьгуєш. Тому напиши розв’язок на дошці і поясни своїм однокласникам, якими правилами користувалася.

Я була розгнівана. От, через цього Антона ще й викликали відповідати! Сяк-так розв’язала рівняння і повернулась на своє місце. А поки проминуло ті кілька хвилин, що залишалися до перерви, в моїй голові вже виник чіткий план щодо того, як я маю діяти. 

Залишався ще останній урок — фізкультура, але мені настільки не терпілося вирушити до могили Вороницького, що я підійшла до фізрука і відпросилася, мотивуючи це тим, що маю проблеми зі здоров’ям. Деякі мої однокласниці надто зловживали цим розпливчастим визначенням, відпрошуючись майже з кожного уроку, а потім тишком-нишком сміялися з молодого вчителя, який тільки торік прийшов працювати до школи після інституту і досі червонів, коли старшокласниця заявляла йому, що в неї “критичні дні”.

Я такими відмазками зазвичай не зловживала, хоча й активною спортсменкою не була. Тому фізкультурник дуже здивувався, почувши від мене про “проблеми зі здоров’ям”. У його очах я прочитала докірливе запитання: “І ти туди ж, Волошина?”

Але відступати вже було пізно, і я лише знічено знизала плечима — мовляв, я б із задоволенням побігала сьогодні крос, але…

 — Ну добре, — здався фізрук. — Але йди додому, територією школи не тиняйся, щоб через тебе я не мав проблем.

 — Так, дякую, — мені тільки того й було треба.

Я швидко підхопила свою сумку, накинула куртку та побігла на зупинку маршрутки. До мікрорайону, де знаходилося те саме “зачароване місце”, пішки потрібно було йти десь годину, на маршрутці можна було доїхати хвилин за двадцять. І все було б добре, якби автобус приїхав вчасно. А то я ще двадцять хвилин мерзла на зупинці ( бо погода зіпсувалася, зірвався холодний північний вітер, почав накрапати дощ). З сумом подумала, що можна було просто полетіти “своїм ходом”, проте уявила, як будуть шоковані випадкові перехожі. Ех… Треба спитати у Антона, може, існує якийсь спосіб ставати невидимою, чи щось таке? Може, їх цьому навчали?

 Думки знову повернулися до мого напарника, і я аж  розсердилася на саму себе. Та що це таке! Чому я постійно думаю про нього? Було б про кого! 

***

Тим часом маршрутка, голосно брязкнувши дверцятами, зупинилася поблизу пам’ятника героям народного повстання, що колись давно відбувалося в нашому місті. Це був старий район, в основному, забудований на початку минулого століття, і лише де-не-де виднілися сучасніші споруди та нові котеджі. Загальна картина була не надто привабливою. Обідрані стіни, які вкрай потребували шпаклювання та свіжої фарби, балкони, які так перекособочилися, що під ними було страшно проходити, асфальт на тротуарі був увесь вкритий сіткою дрібних тріщин. А ще потрібно було увесь час дивитися під ноги, аби не вступити в калюжу. Водії нечисленних автівок на це все не зважали, пролітали вулицею з шумом і свистом, оббризкуючи усіх, хто загається та не відскочить убік, фонтанами брудної води.

“Цікаво, — подумала я. — хто із містян закріплений за цим районом? Здається, він чи вона  не дуже дбайливо виконує свої обов’язки. “

Тут  було незатишно і відчувалася якась загальна атмосфера напруження, агресії. Ніби десь із-під землі струмував потік лави, схожої на вулканічну, що заливав усе навколо і робив життя нестерпним...

У мене завжди була добра уява, і я прямо вочевидь побачила цю картинку — як невидимий потік торкається людей, і вони лаються та кидають під ноги сміття, як виють і гавкають під його впливом бродячі собаки, нападаючи на перехожих, як  падають з дерев величезні гілки, а з дахів — шифер і черепиця, ризикуючи покалічити випадкового подорожнього…

Тут справді була недобра енергетика, і мені захотілося розібратись, у чому ж полягає причина такого явища, і як можна його подолати.

Я прямувала в тому напрямку, де мала бути могила Вороницького, і прямо фізично відчувала, як мене щось відштовхує і ніби наказує втікати геть. Що це було — інтуїція чи мій янгол-охоронець? Але чим далі я просувалась, тим мені ставало моторошніше. Житлові будинки змінилися якимись гаражами, розваленими й закинутими складами, просто чагарниками й пустирями. Здається, ніхто не хотів довго знаходитися в такому небезпечному сусідстві, тому й не будували тут приватних будинків, хоча місця для цього було достатньо. Людей навколо я не бачила, і собак чи котів також. Та навіть птахи, здавалося, облітали цю місцину стороною, щоб не стикатися з енергією зла, яка струмувала над землею.

Дивно, раніше я бувала тут і нічого подібного не відчувала. Можливо, все змінилося на гірше лише зараз, останнім часом? Або ж, коли я стала містянкою, мої відчуття загострилися, і я почала бачити й чути те, що досі було для мене недоступним?

Розмірковуючи так і сторожко озираючись навколо, я все-таки наблизилася безпосередньо до того місця, яке бачила у своєму вчорашньому видінні.

Дивно —  тоді, багато століть тому, тут були чудові зелені луки, а тепер — такий похмурий і  забутий усіма куточок передмістя. Сама могила мене не вразила. Можливо, колись вона справді була такою високою. як нам розповідала вчителька, і її було видно здалеку за кілька сотень метрів, але час не щадить як людей, так і витвори їхніх рук. Зараз від кургану залишився лише маленький пагорб, на верхівці якого знаходився чималий камінь, а на тому камені прилаштована металева табличка з написом “Історична пам’ятка. Охороняється законом”.