16

Мені дуже пощастило, бо як тільки я потрапила до своєї кімнати ( звісно ж, через балкон, найкоротшим шляхом), як відразу почула, що хтось стукає у двері. 

 — Марто, ти заснула, чи що? — почула я стривожений мамин голос.

 — Ой, трохи задрімала, — я поспішно скидала з себе куртку й черевики та ховала ці “речові докази” в шафу. Накинула халат прямо на светр і джинси, розкуйовдила волосся і, позіхаючи, надавши своєму обличчю якомога більш сонного вигляду, відчинила двері.

 — Ти не захворіла? — мама відразу ж приклала руку до мого чола. — Ні, температура нормальна. Дивно, ніколи так рано не лягала, ти ж у нас “сова”...

 — Сама не знаю, може, сьогодні якась магнітна буря, — на ходу придумала я версію. — Сиділа на ліжку, читала підручник з історії, і раптом мене ніби вирубило…

 — От, я завжди казала, що нинішнім старшокласникам дуже багато задають, — похитала головою матуся. — Щодня по сім уроків, а тоді ще кілька годин виконуєте домашні завдання. Не дивно, що у тебе вже розвинувся синдром хронічної втоми. Обов’язково треба пропити вітамінний комплекс!

Мама у мене лікар, тому знає все про хвороби і те, як з ними боротися.

 — Добре, ма, я поп’ю вітаміни, — сумирно погодилась я, сподіваючись, що цим мамині рекомендації й обмежаться, і вона не пожене мене здавати різні аналізи.

 — А взагалі я прийшла кликати тебе вечеряти. Сьогодні насмажила налисників, таких,  як ти любиш.

 — О, круто! — я зраділа, бо на зльоті ( цікаво звучить, ми самі з Антоном придумали таку назву для зібрання містян, бо ж вони в прямому значенні слова туди зліталися)... отже, на цьому зльоті нам так і не вдалося хоч щось перекусити. Надто ми були зайняті, щоб турбуватися про хліб насущний. Але тепер я відчула страшенний голод і з великим задоволенням вирушила на кухню, де вже чекав на нас тато, а перед ним на столі красувалася велика тарілка з рум’яними налисниками, политими вершковим маслом, а поруч — тарілочки зі сметаною й варенням і заварений міцний чай з імбиром та лимоном.

 — Мамочко, я так тебе люблю, — раптом сказала я і міцно обійняла її.

Мама здивувалася, адже раніше не помічала за мною таких ніжностей.

Але ж не зізнаватися мені, що я раптом зрозуміла — у моєму житті може настати така мить, коли доведеться обирати між спокійним родинним затишком і тим служінням загальній справі, про яке говорила Душа Міста.

І мені зараз дуже-дуже хотілося, щоб цей час якомога довше не приходив…

***

Наступного дня у школі Яна знову заходилася розпитувати мене про Антона. Більше того,  наполягала, щоб я неодмінно познайомила її зі своїм хлопцем. От, вона вже сама зробила висновок, неначе ми з Антоном зустрічаємося. 

Хоча то я сама була винна — бо проговорилася їй про вчорашнє зібрання. Ну хотілося ж хоч комусь розповісти! Але, звісно, я нічого не розповідала про те, хто такі містяни і чим займаються. Адже це не моя таємниця.

Я просто так, ніби мимохіть, повідомила, що вчора разом з Антоном побувала на дуже крутій вечірці у будинку  його друзів.

 — Ух ти! Вони теж студенти? — захоплено спитала Яна.

 — Так, серед гостей були студенти, а також вже дорослі, викладачі, — чесно кажучи, я не знала, чи в реальному житті таке можливо, щоб викладачі “тусили” на вечірках разом зі студентами… скоріше за все, ні, але ж слово не горобець… Сказала, то вже мусила фантазувати далі.

 — Ой, клас!     То ти вже, мабуть, завела знайомства, щоб легше було влітку вступати до вузу, — здогадалася Яна.

 — Та ні, я ж іще й не знаю, в який навчальний заклад подаватиму документи. Навіть з професією не визначилася. Мама наполягає, щоб я вчилася на юриста, а тато хоче, щоб я була медиком. Але я й сама ще не знаю, що вибрати. Може, не те, й не інше, а щось третє…

 — А я вже точно вирішила, куди піти вчитися —  стану режисером і буду знімати фільми, — впевнено заявила моя подруга.

Я подивилася на неї і вже було збиралася ляпнути, що вона й звичайний шкільний твір самотужки написати не може, це зазвичай роблю за неї я, тож чи вийде в неї знімати фільми — це ще під великим питанням. Проте подумала, що подружка може образитися, і промовчала.

На великій перерві ми іноді ходили до кав'ярні, що знаходилася на іншому боці вулиці, щоб купити свіжу випічку. Бо в нашій шкільній їдальні пропонували булочки, якими можна було хіба що гвіздки забивати. 

Так і цього разу, швиденько накинули куртки та побігли у добре знайомий заклад. Стали в чергу, а в цей час тут завжди було людно. Мені стало нудно, і я заходилася розглядати людей, що сиділи у залі. Аж очам своїм не повірила — за крайнім столиком біля вікна побачила Антона. Він сидів із якоюсь дівчиною, і вони жваво про щось розмовляли.

Яна щось говорила мені, я механічно кивала, але погляд увесь час звертався до тієї парочки. Зрештою подруга, що була дуже спостережливою, таки побачила, куди я дивлюся.

— Ти його знаєш? — поцікавилася вона.

— Кого? — я вдала, що не розумію, про що йдеться.

— Он того хлопця у зеленій куртці. Він симпатичний, правда? Але, здається, уже зайнятий. Дивись, як пасе очима свою кралечку…

— Ой, мені все одно, — занадто поспішно сказала я і відвернулася. — Не знаю того хлопця, і знайомитися не збираюсь.

Але тут Антон з його подругою встали і попрямували до виходу. Їм довелося пройти зовсім поруч із нами — ми й досі стояли в черзі.

Я спробувала сховатися за Яною, бо не хотіла, щоб Антон мене помітив, але все одно це сталося.

— О, привіт! — зрадів він. — А чому ти не в школі?

— У нас перерва, — пробурмотіла я, намагаючись виглядати якомога більш байдужою. Але мені було неприємно, що він наголосив на тому, що я  школярка. От та дівчина, котра була його супутницею, точно вже студентка, вона виглядала набагато дорослішою і стильнішою, ніж ми з Яною.

Ще й так іронічно поглянула на мене — мовляв, ну-ну, знаю я ваші перерви, мабуть, школу прогулюєте…