15

— Отож, вам потрібно буде відшукати ці прикраси. Це й буде вашим завданням, — сказала Душа, пильно дивлячись мені в вічі.

— Але як їх нам шукати? Де? — відразу безліч запитань народжувалися у мене на язиці. 

— Про це поговоримо пізніше. Зараз ви маєте повертатися додому. Антоне, проведеш Марту, щоб із нею нічого не трапилося. Будеш тепер її особистим охоронцем, бо вона занадто цінна особа, щоб дозволяти їй отак просто розгулювати вулицями.

"Цінна особа" трохи запишалася від несподіваного компліменту, але як тільки ми покинули резиденцію Душі Міста і почали спускатися вниз крутими сходами, Антон дав зрозуміти, що в нашому тандемі головний він.

— Тепер без будь-якої самодіяльності, — солідно заявив він. — Будеш слухатися мене, бо…

— Бо що? — з безневинним виглядом поцікавилася я.

— По-перше, я старший, а по-друге, чоловік…

— Отже, ти ейджист і сексист, — парирувала я.

Він аж рота відкрив від такого нахабства. Але не встиг нічого заперечити, як я тут же змінила гнів на милість.

— Хоча я згодна, що ти більш досвідчений у наших, містянських справах, і саме тому уважно вислухаю твій план. У чому саме він полягатиме?

Антон спинився і дістав з кишені блокнот і ручку. Розгорнув і записав посередині чистого аркушу: "План пошуків скарбів скіфського царя".

Далі поставив цифру 1 і замислився.

— Треба помандрувати в минуле і подивитися, як розкопували курган, — висунула я пропозицію.

— Але без допомоги Душі ми не зможемо цього зробити, — похитав головою Антон. — У тебе не вистачить енергії, щоб повернутися назад, і ти можеш назавжди залишитися в минулому.

— Що ж тоді робити?

— Я спробую пошукати в Інтернеті будь-яку інформацію про ці прикраси.

Він так і записав у своєму блокноті: "1. Збір інформації в Інтернеті".

— А мені тоді що робити? 

— Тобі? — він замислився. — Іти додому спати. Точніше, летіти.

Я жартома стусонула його під ребра:

— Так нечесно! Ти собі завдання придумав, а для мене — ні!

 — Я придумаю для тебе завдання завтра. Сьогодні вже пізно, ти чула, Душа сказала, щоб ми поверталися!

Він поводився, немов якась стара педантична тітонька, і мені стало трохи образливо.

Ну нічого, я придумаю свій власний план дій — вирішила про себе. Нехай цей зануда шерстить Інтернет у пошуках втрачених скарбів, я ж спробую піти на розвідку і довідатися про все з перших вуст. Можливо, люди, котрі живуть поблизу тієї дивної могили, щось цікаве та й розкажуть.

З такою думкою я  вслід за Антоном вийшла на балкон яскраво освітленого будинку і легко злетіла вгору. Таки для мене це стало вже досить звичним заняттям. Ми зробили невеличке коло, намагаючись визначити, де саме знаходиться та висока башта, на котру ми довго видиралися, а потім з неї так само довго спускалися. Проте жодного сліду такого елементу дизайну не побачили.

— То була ілюзія, — авторитетно заявив Антон. — Насправді цієї башти не існує в природі.

— Скажи ще, що сама Душа Міста — теж ілюзія, — скептично гмикнула я.

— Звичайно, так і є, — підтвердив він.

Я здивовано витріщилися на нього, аж забула, що треба махати крилами, і від того відразу шугонула на кілька метрів вниз. Правда, швидко опам'яталася і знову наздогнала Антона.

— Ніхто не знає, яка вона насправді, — повідомив він мені тоном велемудрого професора. — А ти що, справді подумала, що Душа — це те дівчисько, яке ми там бачили?

— Так, — я кивнула, — саме це я й подумала.

— Ну, ти смішна, — він похитав головою. — Насправді Душі більше тисячі років, як і нашому місту. Вона кожному з'являється у різному образі, любить так порозважатися. Але я думаю, насправді вона зовсім не має тіла.

— Як? — здивувалася я. — Хіба таке можливо?

— Звичайно, — він поглянув на мене з переможним виглядом. — Вона ж Душа, для чого їй тіло?

З цим твердженням було важко сперечатися…