14

Перше, що я побачила — ясно-синє небо над головою та зелену траву в себе під ногами. У ній яскравими плямами спалахували маки та волошки. Тиша, спокій огортали землю. Десь сюрчав коник, щебетала якась маленька пташка, дзижчали бджоли, збираючи з квітів мед. Здавалося, у цьому світі не існувало більше нічого — лише духмяні луки, теплий літній день, повна гармонія в природі та моїй душі.

Але несподівано у цю ідилічну картину вплелися якісь незвичні нотки. Спершу я почула дивні звуки — немов якийсь неясний гомін, який нагадав мені про рідну школу. Знаєте, як ото буває, коли стоїш у коридорі перед самим дзвінком з уроку, і слухаєш насторожено-принишклу тишу. Але варто продеренчати дзвінку — і відразу десь здалеку чуються тупіт ніг, сміх і крики — спершу несміливі, а потім все дужчі і дружніші… поки все це зрештою не зливається в єдину голосну какофонію, у якій уже важко розрізнити окремі складові.

Так і тут — я чула притишені стогони, плач і голосіння, іржання коней, мукання корів, якісь сердиті гортанні крики, скрип та шум, наче по землі тягнуть щось важке. Відразу замовкли птахи, загубилося в тому гомоні бджолине дзижчання, та й сонце немов завісилося хмарами, щоб не накликати на себе чийсь гнів. Усе навколо принишкло, саме повітря, здається, згустилося, як перед грозою, і навіть дихати стало важче.

Я повернулась у бік джерела шуму, і аж рота розкрила від здивування. Бо побачила великий натовп людей у дивному одязі. Спершу мені подумалося, що я потрапила на зйомки якогось історичного фільму. 

Галаслива, в різнобарвному одязі юрба сунула прямо на мене, безжалісно зминаючи ногами густу траву, розтоптуючи квіти.

Посередині цього натовпу котився великий віз, запряжений парою коней. На ньому я побачила непорушно лежачого чоловіка в такому ж одязі, як і в решти його соплемінників — довгому каптані і вузьких штанях та шкіряних коротких чобітках на ногах. Але його вбрання було обшите золотими та срібними пластинками, на шиї виднілися щось схоже на золоте намисто, на руках, складених на грудях — масивні перстні. Ті жовті, схрещені руки та непорушне, воскового кольору обличчя , обрамлене густою рудуватою бородою, свідчили, що чоловік мертвий. Отже, це був якийсь стародавній похорон? 

Я злякалася, що зараз поховальна процесія помітить мене, проте здавалося, для цих людей я була невидимою, бо віз повільно проїхав поруч, так близько, що камінцем можна було докинути, але ніхто навіть не поглянув у мій бік.

А може, мене не помітили тому, що всі люди перебували ( як мені здалося) в великому горі та розпачі? Вони плакали, голосили, чоловіки з усієї сили калатали списами об щити, жінки роздирали обличчя нігтями і рвали на собі одяг. Коні, налякані цією какофонією, голосно іржали, позаду для чогось гнали череду корів і овець, які теж долучалися до загального галасу.

Що там мені казала Душа? Уважно дивитися? Але на що саме? Мої очі мимоволі притягував віз із покійним, хоча я й не любила спостерігати за похоронами, але тут інтуїтивно роздивлялася тіло чоловіка. Цікаво, від чого він помер? Може, загинув у бою, чи захворів? Не від старості, здається, бо на вигляд мав років сорок-сорок п'ять, через чудернацький одяг важко було зробити більш точний висновок.

Велелюдна кавалькада зупинилася трохи віддалік від того місця, де я стояла, і я побачила там велику яму, котру до цього не помічала, бо стояла до неї спиною. А поряд здіймалася ціла гора землі, на яку сів великий барвистий метелик, такий недоречний у цю трагічну мить проводів покійного в загробне життя. Я побачила, як тіло померлого обережно спустили вниз.

Плач і крики посилилися. І раптом сталося таке, що змусило мене похолонути — з натовпу виштовхнути кількох чоловіків зі зв'язаними руками, які стояли непорушно, дивлячись навколо спокійними очима, ніби не розуміючи, де знаходяться. Було таке враження, що вони перебувають або під гіпнозом, або ж під впливом наркотиків.

Один із воїнів, котрий стояв поблизу цих чоловіків, підняв короткого меча, якого тримав у руках, і одним сильним рухом перерізав полоненому, що знаходився найближче до нього, горло. Відразу потужно хлинула кров, залила одяг, струмком потекла на траву. Чоловік захитався і впав, не видавши жодного звуку. Зате всі оточуючі заплакали і закричали ще голосніше, особливо заходилися жінки, в яких уже почалася справжня істерика.

А жертви падали одна за другою — тихо і приречено, без жодного спротиву, нагадуючи тварин на бійні. Від побаченого мені стало недобре, все закрутилося перед очима, шлунок неприємно стиснувся… я заплющила очі так міцно, як тільки могла, щоб не бачити і не чути цього масового вбивства.

А коли наважилася їх розплющити — то вкрай здивувалася, бо навколо вже не було тієї дивної і страшної поховальної церемонії. Більше того, літній день на луках змінився  осіннім вечором, і я зрозуміла, що досі сиджу на канапі у кімнаті Душі Міста, а вона схилилася наді мною і легенько плескає по щоках.

— Ну що ж, — промовила Душа, задоволено споглядаючи, як я розгублено кліпаю на неї очима. — Як для першої мандрівки, то все минуло просто чудово! У тебе, безперечно, гарні задатки. Ти бачив, Антоне?

Я повернула голову і поглянула на свого друга, який сидів поруч зі мною, і виглядав блідим та схвильованим.

— Так, я бачив усе, — відповів він, потираючи чоло так, немов у  нього заболіла голова.

— Стривай, ти що, теж там був? — здивувалася я. — На тому похороні? А чому я тебе не бачила?

— Всі питання потім, — нетерпляче перебила мене Душа Міста. — Друзі, ви все добре роздивилися? Запам'ятали?

— Що саме? — збентежилася я. Раптом потрібно було звернути увагу на щось конкретне, а мій погляд увесь час був прикований до мерця. Я й зараз ніби бачила його перед очима, чому не дуже була рада. Тепер ще снитиметься ночами те жахіття!

— Прикраси, — суворо глянула на мене Душа.  — Ті, що були на цареві!

Так то, виявляється, був якийсь там цар! Час від часу не легше...

— Наче роздивилася, — не дуже впевнено відповіла я…