13

Все-таки я не стрималася і втрутилась із питанням.

— А чому ви вибрали саме нас? Ми що, особливі? Не такі, як усі?

— І так, і ні, — Душа Міста усміхнулася трохи загадково.  — Насправді ви цілком звичайні. Проте в тебе, дівчинко, є одна рідкісна здібність…

" Ну, нічого собі, — здивовано подумала я.  — Все-таки я в чомусь незвичайна! Мабуть, я супергерой, і здатна однією лівою покласти на лопатки  усіх зловмисників!"

Душа, здається, вміла читати думки, бо усмішка її стала ширшою і трохи аж глузливою.

— Лише не задавайся, — сказала вона. — Бо ніякий ти не супергерой… принаймні поки що. А всього лиш провідник.

— А що це значить? — поцікавився Антон.

— А вам хіба Селена не розповідала? Ай-яй-яй, як зараз недбало підходять до навчання юного покоління. Не те, що в наші часи…

Мені дуже хотілося спитати у Душі, скільки ж їй років, бо вона говорила зараз, як старенька бабуся, а виглядала зовсім молодою. Проте я не наважилася це зробити. 

— Можливо, нам і розповідали, просто я не завжди уважно слухав, — трохи знічено відказав Антон. — А ще іноді пропускав заняття… Але це траплялося лише вряди-годи, — додав швидко, спіймавши несхвальний погляд Душі.

— Ну добре, тоді займемося відновленням "білих плям" у твоїх знаннях, — промовила Душа Міста. — Провідники — це містяни або люди, котрі можуть подорожувати в часі, повертатися в далеке минуле, заглядати в майбутнє, і навіть, при належній підготовці,  проводити за собою інших людей чи містян. Тому й "провідники".

— Ой, круто! — зраділа я. — То я — це щось типу машини часу? 

— Ну, майже, — Душа зберігала трохи загадковий вигляд. — Але подорожувати можеш лише подумки, насправді ж ти залишаєшся в нашому часі, а мандрує тільки твій фантом. Хоча не треба думати, що це якась розвага. Все дуже серйозно. Варто допуститися помилки — і ти вже ніколи не повернешся до своєї реальності і до власного тіла.

— І таке часто трапляється? — Антон кинув на мене тривожний погляд. Певно, вже уявив собі, як я заблукала в якійсь віддаленій епосі  і не можу повернутися.

— Частіше, ніж нам хотілося б, — зітхнула Душа. — Таким чином і з'являються ті істоти, яких люди називають привидами чи полтергейстом. Насправді це провідники, котрі не змогли повернутися до своєї реальності, а так і залишилися безтілесними духами блукати по чужому для них світові, шукаючи виходу з нього будь-якою ціною.

Мені стало страшнувато. Якось, виявляється, не надто весела перспектива — бути провідником. Може, відмовитися? Сказати — вибачте, але мене мама вдома чекає. Я, взагалі-то неповнолітня ще, а експлуатувати дітей законами нашої держави заборонено…

— А чому вони не можуть повернутися? — спитала, намагаючись не видати свого хвилювання.

— Найчастіше через те, що не вміють правильно розподіляти власну енергію. Ну, уяви щось на кшталт мобільного телефону, який зарядили недостатнім чином. І в найпотрібнішу мить екран стає чорним, а зв'язок —  недоступним.  Та це не страшно. Незабаром ти навчишся акумулювати енергію з навколишнього середовища та правильно розподіляти її. А поки ти ще не опанувала цю науку, то я з тобою поділюся.

Вона встала з канапи, підійшла до мене і поклала долоню мені на голову. Я  відчула, як по всьому тілу прокотилася приємна хвиля тепла. Відразу стало весело, легко та виникло відчуття, що я можу всього досягнути, мені по плечу будь-яке завдання.

Я радісно усміхнулася Душі, всім своїм виглядом демонструючи, що готова виконувати її вказівки.

— Візьми Антона за руку, — скомандувала мені Душа, а хлопцеві сказала:

— Якщо вона розгубиться і не знатиме, що робити, допоможеш її витягнути.

Він зосереджено кивнув головою, стиснувши мою долоню так міцно, неначе ми в буквальному сенсі знаходилися десь в горах, і він мав допомогти мені вибратися з глибокого провалля.

— Але я справді не знаю, що робити, — мною оволоділа легка паніка. — Ви хоч інструктаж проведіть! 

— А тобі нічого особливого робити й не потрібно, — безтурботно тріпнула волоссям Душа. — Головне — дивися, слухай уважно і все запам'ятовуй. Ґав ловити суворо заборонено!

— Добре, — я глибоко вдихнула, немов перед стрибком у воду.

— Та не мандражуй, все буде добре, — підморгнула мені Душа Міста. — Як тільки я дорахую до трьох, заплющиш очі і максимально розслабишся. А там сама все побачиш. Отже, раз, два, три…

Коли я була маленькою, мені робили операцію — видаляли апендикс під загальною анестезією. І я добре запам'ятала літнього вусатого дядечка-лікаря, котрий так само почав рахунок і звелів мені, наляканій до смерті дитині, що лежала на операційному столі, рахувати за ним. І точнісінько так, як і тоді, на рахунок "три" у мене перед очима все стало розпливатися, двоїтися, і здалося, я поринаю кудись глибоко під воду.

Але зараз це відчуття тривало лише мить. Не встигла я кліпнути очима — як зір знову став чітким, в голові прояснилося, і я побачила те, що змусило мене знову  затамувати подих. Цього разу — уже від здивування…