12

Не встигли ми трішки повештатися по залі, як до нас підійшов молодий хлопець у світлому діловому костюмі — здавалося, його можна було б узяти за ілюстрацію до глянцевого журналу, як зразок ідеального офісного працівника, якби не сірі крила за спиною — в акурат у тон костюму. Чи костюм підібрано під крила? Я ледь усміхнулася, ламаючи голову над цією дилемою, та Антон залишався серйозним.

Хлопець — це, певно, й був той самий посланець від Душі Міста, ввічливо привітався з нами і попросив іти за ним. Що ми й зробили.

Вийшовши з зали через чорний хід, попрямували якимось довгим коридором, пообіч якого виднілося чимало дверей — та всі вони були зачиненими. 

Зрештою дісталися до кінця цього своєрідного тунелю і вийшли на сходовий майданчик. Вузькі і круті сходи підіймалися все вгору і вгору, я аж захекалася, бо йшли ми досить швидко. До того ж, це були якісь дивні сходи: з них не було виходів на різні поверхи ( та й звідки узятися тим поверхам — ми ж добре бачили, підлітаючи до цього будинку, що перед нами не хмарочос, а всього лише двоповерхова споруда). І жодної висотки-прибудови поруч не було. Тоді звідки тут узялися ці стрімкі і  прямо-таки безкінечні сходи?  По тому, як у мене під кінець підйому боліли ноги, складалося враження, що ми вже піднялися поверхів на десять. 

Але хлопець із сірими крилами, здавалося, зовсім не відчував втоми. Він крокував спокійно і невтомно, неначе був роботом, а не живою людиною. Я поглянула на Антона — він кивнув мені підбадьорююче — мовляв, не дрейф, скоро прийдемо.

Так і сталося. Ще кілька поворотів сходового маршу — і ми опинилися перед високими дверима із суцільного дерева, прикрашеними оригінальною металевою ручкою у вигляді стилізованого сонця.

Наш супутник повернув її — і двері легко відчинилися. Але він сам не став заходити досередини, лише жестом запросив нас із Антоном переступити поріг,  а потім зачинив двері з того боку.

Увійшовши, ми відразу почали озиратися навколо. Із здивованого виразу обличчя мого друга я зрозуміла, що Антон досі також ніколи тут не був. 

Ми опинилися в дивному місці. Це була велика кімната, стіни якої були пофарбовані у блакитний колір. Точнісінько такого самого відтінку буває небо у літній день, коли ти лежиш на лузі, дивлячись на хмари, які пливуть над головою, вждихаючи аромати квітів і трав та слухаючи дзижчання бджіл і щебетання птахів над головою. Мені навіть на мить здалося, що все це — усі ці відчуття присутні й тут.

 Хоча згодом зрозуміла, що тиха класична музика в поєднанні з дзюркотінням струмочка, голосами птахів і шумом дерев насправді ллється із динаміка на стіні, а яскраве золотисте сяйво, таке схоже на світло справжнього літнього сонця, дають круглі лампи, розташовані в ряд на стелі. 

Біля великого, на всю стіну, панорамного вікна сиділа на канапі, підібгавши під себе ноги, молода дівчина — десь нашого з Антоном віку, чи, може, трохи старша. На столику перед нею стояв відкритий ноутбук та тарілка з фруктами. Вона була одягнута у зручний костюм з м’якого блакитного велюру, який дещо скидався на піжаму. Золотаво-русяве хвилясте волосся вільно лежало на її плечах, великі сіро-зелені очі поглядали на нас із неприхованою цікавістю.

Я відчула неабияке здивування. Невже ця дівчина і є та сама Душа Міста? Я уявляла цю величну безсмертну істоту жінкою літнього віку, подібною в чомусь до Селени — з таким же поважним виглядом і сивим волоссям, і обличчям, на котрому відбивалася б мудрість тисячоліть.

А тут на нас лукаво дивилася практично наша ровесниця, що мала цілковито земний вигляд. Навіть крил у неї не було! А може, це не сама Душа? Ну, наприклад, її донька… Хоча що я верзу — хіба бувають у неземних сутностей діти? 

В голові, як назло, крутилися ось такі дурні думки і нічого серйозного. Ну гаразд, за розумника у нашій парочці зійде Антон. Нехай він кумекає, що говорити, а я краще промовчу, аби не потрапити в незручне становище…

Дівчина усміхнулася і привітно звернулася до нас,  вказуючи рукою на канапу поруч себе:

 — Привіт! Сідайте, почувайтеся, як удома.

 — Доброго дня, — хором, як школярики на уроці, промовили ми з Антоном. 

Сидячи поруч із Душею Міста, я намагалася зрозуміти, що саме їй потрібно від нас. Але вона не поспішала розкривати свої карти.

 — Дуже рада вас бачити, — знову пролунав її мелодійний голосок.  — Приємно, що в моїй команді таке чудове молоде поповнення. Мабуть, вам цікаво, чому я захотіла вас бачити?

 — Так, дуже цікаво, — відповів Антон.

Рука дівчини з тоненьким срібним браслетиком на зап’ясті зробила плавний жест, вказуючи на екран ноутбука, що стояв прямо перед нами. Я нахилилася трохи вперед, щоб прочитати текст. який там з’явився.

То була сторінка нашого місцевого новинного сайту, де була розміщена коротенька замітка під рубрикою “Надзвичайні ситуації”.

“Сьогодні вранці у районі нашого міста, відомому під назвою “Могила Вороницького”,  знайшли тіло мертвого хлопця. Зараз встановлюється особа загиблого. На вигляд йому років 18-20, зріст 180 см, волосся темне, очі карі. Є особлива прикмета — невеликий шрам на правій щоці. Був одягнений у чорну шкіряну куртку і такого ж кольору джинси, сірий светр, на ногах чорні кросівки. Документів при ньому не було. Сліди насильницької смерті відсутні. Експерти припускають, що юнак загинув від передозування наркотиків.  Але викликає підозру той факт, що це вже не перший випадок, коли поблизу кургану знаходять померлих людей. Також тут часто відбуваються ДТП з летальними наслідками. Місцеві жителі стверджують, що це місце користується поганою славою з давніх-давен. Два роки тому до нас навіть приїздили учасники шоу “Битва екстрасенсів”, досліджували енергетику могили Вороницького і винесли вердикт, що тут знаходиться так звана геопатогенна зона — розлом земної кори, який здійснює негативний вплив на здоров’я і життєдіяльність людей…”

 — Ну, скажімо так, ці екстрасенси влучили пальцем у небо, — насупивши красиво окреслені брівки, промовила Душа Міста. — По-перше, жодні геопатогенні зони тут ні до чого. По-друге, Дамір ніколи не вживав наркотиків. Насправді його вбили, і з убивцею доведеться розібратися саме вам...