10

З висоти пташиного польоту старий район здавався якоюсь дивною географічною картою, де чергувалися червоні черепичні та сірі шиферні острівці з бурими, ще не до кінця облетілими морськими хвилями садів та незвичайно зеленими , як для осені, материками галявинок та пустирів. Десь вив собака, з темного неба на нас витріщалося кружало повного місяця, а я почувала себе, немов Маргарита, що летить на шабаш нечистої сили.

Було трохи лячно і уявлялося, що коли ми прибудемо на це таємниче зібрання, там я побачу якихось дивних істот, мало схожих на людей. А яка та Душа Міста? Мені хотілося запитати Антона, але вітер забивав подих, змушуючи нервово щулитися. 

Ми якийсь час покружляли над маленькою річечкою Безіменною, що протікала в східній частині міста. То була така собі водойма, більше схожа на струмочок. Береги її заросли очеретом так густо, що часом і води не було видно. Влітку вона вся покривалася ряскою, і тут розкошували домашні гуси та качки, а чоловіки, одягнувши високі гумові чоботи, переходили її вбрід на маленький острівець, де було зручно ловити рибу. 

Навпроти того острівця на пагорбі стояв покинутий будинок.

Вірніше, не так — то був кимось початий, але не добудований будинок. Він, певно, за задумом архітектора мав бути дуже гарним. Будівельники встигли обгородити територію ділянки красивим кам'яним парканом із воротами з кованою фігурною решіткою, прокласти доріжки з плитки та навіть висадити кущі і дерева. Але потім, мабуть, у господарів закінчилися гроші, а може, вони трагічно загинули, чи терміново виїхали до іншої країни, чи…

Ніхто не знав напевно, чому красивий, схожий на якийсь готичний замок, будинок, так і не було завершено. На пагорбі здіймалися стіни, накриті ошатним дахом, двері були зачинені на великий замок. Але вікон не було, замість них зяяли темні провалля, схожі на невидющі очі. Стіни теж не були вкриті тиньком, лише гола цегла, яка де-не-де вже почала викришуватися під впливом вітру і дощу. 

Дивне місце так і притягувало мій погляд, але було абсолютно не зрозуміло, для чого саме ми сюди прилетіли. Адже тут не було жодної живої душі, а Антон стверджував, що ми летимо на багатолюдне зібрання.

Не встигла я вдосталь надивуватися, як мій супутник легенько потягнув мене за руку, плавно знижуючись над червоним, побляклим дахом будівлі.

— Нам що, сюди? — здивувалася я. — Але двері замкнено.

— Навіщо нам двері ? — усміхнувся Антон. — Для містян вони не є обов'язковими, щоб потрапити будь-куди!

Він легенько взяв мене за плечі і підштовхнув до великого віконного отвору, що знаходився якраз над входом. Плавно змахнувши крилами, ми обоє влетіли до середини.

Я приготувалася, що зараз буде темно, і лише через кілька секунд до навколишнього середовища підлаштується моє "нічне бачення".

Але насправді, варто нам було перетнути внутрішню межу дивної будівлі, як у вічі мені вдарило світло. Воно не було яскравим чи неприємним, радше нагадувало сяйво великої кількості свічок, хоча я не бачила ніде джерела, звідки це світло могло випромінюватися.

Немовби воно існувало саме по собі, як вода, плавно перекочуючись між пофарбованими у м'які пастельні кольори стінами, на яких висіли великі картини у старовинних рамах. Придивившись уважніше, я почала впізнавати краєвиди рідного міста. Проте на кожній із картин була зображена інша епоха, люди в різних строях, у різні пори року. Десь тихо лунала музика —  ледве чутна, неначе “білий шум” — знаєте, ото бувають записи для релаксу, де класичні мелодії поєднуються з шумом води, щебетанням пташок та іншими звуками природи?

Взагалі, складалося таке враження, що ми несподівано потрапили у якийсь грандіозний спа-центр і ось зараз звідкілясь вигулькне дівчина-адміністратор у діловому костюмі, котра заходиться записувати нас на чудодійні процедури.

Проте то було тільки миттєве враження. Бо вже через кілька секунд я побачила групи людей, що ніби матеріалізувалися прямо з повітря. От тільки що зала була порожньою — а тепер тут яблуку ніде впасти. Антон  заходився вітатися із якимись своїми знайомими — комусь шанобливо вклоняючись, когось панібратськи ляскаючи по плечу, а іншому потискаючи руку. Я тихенько пленталася слідом за ним, ввічливо посміхалася, кивала, якщо на мене хтось звертав увагу ( але переважно ніхто не зважав на мою присутність — чи то новенькі тут не користувалися популярністю, чи інші гості просто не помічали мене). 

Я тихцем розглядала учасників зборів — серед них було немало таких же містян, як і ми з Антоном — із складеними за спиною крилами, причому крила були різноманітних кольорів — чорні, темно-сині, різних відтінків сірого та коричневого, навіть в однієї дівчини дуже красивого медового відтінку. Але так само багато було і людей ( чи не простих людей?), які не мали за спиною крил. Можливо, вони їх приховали, а чи мали якійсь інший дар, відмінний від нашого?

Втім, попри мої побоювання, тут не було якихось монстрів чи істот, не подібних до  людей. Наче якась звичайна вечірка у багатолюдній компанії. Збоку під стіною стояв стіл, до якого ми з Антоном і наблизилися. На ньому я побачила ряд келихів, заповненим золотавим напоєм, схожим на шампанське.

Антон підійшов, узяв один із цих келихів і подав мені.

 — А що це таке? — поцікавилася я.  Мені ж іще додому повертатися. Якщо від мене пахнутиме спиртним, батьки пропісочать так, що мало не здасться…

 — Не бійтесь, королево, кров давно увійшла в землю, і там, де вона пролилась, уже ростуть виноградні грона, — Антон продемонстрував свою начитаність, процитувавши рядки з “Майстра і Маргарити” і засміявся, спостерігаючи за моїм здивованим виразом обличчя. — Та ну, дурненька, це всього лиш вино. Божоле, якщо не помиляюся. Селена його полюбляє. До речі, вона вже на  нас чекає. Хоче тебе бачити...