9

Увечері я сиділа в своїй кімнаті та робила домашнє завдання з алгебри, коли раптом почула, що хтось стукає у вікно. Першою моєю емоцією було здивування. Ми жили на четвертому поверсі, за вікном моєї кімнати був балкон, але він не суміщався з іншим, тобто перелізти з сусіднього балкону і так пожартувати було неможливо.

Може, то якийсь птах? Як не дивно, жодних думок про нечисту силу чи недобрих людей у мене не з'явилося. 

Я взагалі не була дуже лякливою, а може, просто не мала багатої уяви. От моя подруга Аліна, та сама, що під час святкування мого дня народження бажала мені зустріти свою "істинну пару", та була фантазеркою, ще й якою. Колись вона на повному серйозі розповідала мені, що під час перебування в таборі відпочинку, який знаходився посеред лісу, бачила кентавра — істоту з тілом коня та головою людини. Я так і не зрозуміла, чи їй справді щось таке привиділося, чи вона просто передивилася жахастиків та казок. 

А я нічого такого ніколи не бачила, і коли опинялася вночі в  безлюдному місці, боялася не примар та чудовиськ, а цілком реальних зловмисників.

От і зараз перша думка, яка промайнула в моїй голові, була про птаха, а друга — про бандитів, що спускаються з даху за допомогою альпіністського спорядження, з метою грабунку. Хоча було дивно, чому вони свою "акцію" запланували на час, коли мешканці квартири ще не сплять і можуть здійняти галас. Та й не стануть злочинці стукати і ввічливо чекати, поки жертва їм відчинить.

А третя моя думка… Хоча брешу, я більше нічого не встигла подумати, бо почула по той бік шибки знайомий голос. Так, це був Антон! 

Я швиденько підійшла до балконних дверей і відчинила їх. Разом з прохолодним осіннім повітрям на мене війнуло ароматом якихось загадок і пригод. Антон увійшов до кімнати і з цікавістю озирнувся.

— Нічого, що я так, без запрошення? — запитав він. — Просто у нас сьогодні термінові збори, тому Селена попросила мене супроводити тебе. А я затримався в університеті, у мене чотири пари було, а потім ще залік. Тому довелося ось так пришвидшитися.

Він легенько махнув крилами, аж по кімнаті пробіг легкий вітерець, заколивалися штори на вікні, легенько забринів "ловець снів", підвішений до одвірка.

— А що за збори? І хто така Селена? — з цікавістю спитала я.

— Це моя наставниця. І твоя також, — додав Антон. — Настала вже пора вам познайомитися ближче. Вона й розповість про причину зібрання. А нам краще не затримуватися, щоб не повернутись надто пізно. Твоя кімната, бачу, зачиняється на замок?

Я кивнула.

— Це чудово. Замкнеш її зсередини, залишиш світло ввімкненим, якщо твої батьки захочуть увійти, то подумають, що, може, ти вчила уроки і задрімала. 

— А як же ми вийдемо, щоб вони нас не помітили? 

 — Так, як я й прийшов, — посміхнувся Антон. — Через балкон.

— Але ще ж не дуже пізно! — збентежилася я. — Надворі може бути купа людей. Що, як вони нас побачать? Поліцію викличуть…

— Не хвилюйся, — Антон підморгнув мені. — По-перше, наші земляки дуже рідко підіймають погляд до неба, в основному, вони дивляться або під ноги, або, в кращому випадку, навколо себе. А по-друге, ми можемо зробити так, що нас ніхто не помітить.

— Що, правда? — здивувалася я. — Ми й невидимими можемо стати?

— Певною мірою так, — хлопець легенько плеснув мене по плечу. — Ну добре, досить розмов. Одягайся й летімо. Я ж казав, часу у нас в обріз.

Я швиденько замкнула двері, щоб, за законом підлості, саме цієї миті не увійшли мама чи тато. Ото б вони здивувалися, якби побачили в мене в кімнаті незнайомого хлопця, та ще й з крилами за спиною! 

Тоді, радіючи з того, що тримала верхній одяг у шафі в своїй кімнаті, а не в передпокої, одягнула куртку, шапку та зашнурувала черевики.

— Все, я готова! — в радісному передчутті чогось цікавого й незвичайного я зробила крок в напрямку балкону…

***

Вдруге злітати було вже не так страшно, хоча сама мить, коли ноги відривалися від твердої поверхні і серце ніби завмирало в грудях, здавалася все одно дуже хвилюючою. Я мимоволі вхопилась за руку Антона, але вже за мить за спиною залопотіли крила, і відчуття страху змінилося насолодою від польоту.

Це було так чудово, що хотілося сміятися й волати на все горло, але, зважаючи на те, що нас могли почути випадкові перехожі, я притлумила в собі ті бажання.

Ми зробили невеличке коло над моїм будинком, мало не зачепивши стару іржаву антену, що самотньо стримала над горищем, і взяли курс на південь — орієнтуючись на темну смугу річки, у якій відбивалися вогні ліхтарів та багатоповерхівок.

Я раптом зрозуміла, що, незважаючи на темряву, яка панувала навколо, бачу все чітко, як удень. Можливо, це теж одна з особливостей містян? 

Я поглянула на міст, над яким ми саме пролітали. По ньому швидко проїздили автівки, утворюючи ланцюжок живих золотавих вогників. А на поруччі мосту сидів, звісивши ноги, темноволосий хлопець у шкірянці та дивився вниз, на темну воду.

— Ой, Антоне, — крикнула я, вказуючи рукою у бік незнайомця на мосту. — Дивися, там самогубець! Зараз стрибне вниз!

— Ну то й що? — мій друг зреагував надто байдуже, як на героя, котрий покликаний був приходити на допомогу тим, хто знаходиться в біді. Адже сам так казав…

— Ми ж маємо теє… рятувати, — вітер забивав подих, і слова вихоплювалися з моїх уст уривчасто, доводилося робити невеликі паузи.

— Цього точно рятувати не треба, — знизав плечима Антон, а його крила заплескали на вітрі, немов вітрила корабля. — Це один із нас, мостовик.

— А що він там робить? — не вгадала я. 

— Ну, стежить за порядком. Це ж ніби його дільниця — міст. Дивиться, щоб аварій не було. Щоб, знову ж таки, ніхто донизу не стрибнув. Мало що буває…

— Цікаво… А тут багато таких… патрульних?

— Та вистачає! Придивися уважніше, і ти їх побачиш!

І справді, своїм незвично виразним нічним зором я то тут, то там вихоплювала з краєвиду нічного міста постаті людей, які чимось відрізнялися від решти  перехожих, які бігли тротуарами та чекали маршрутки на зупинках.