7

Ранок увірвався в життя, як завжди, різкою треллю будильника. Так не хотілося вибиратися з-під теплої ковдри. І хто тільки придумав ту школу! 

Позіхаючи, попленталася у ванну, звідти — на кухню. На столі вже чекала тарілка вівсяної каші з котлетою та салатом. Матуся завжди хвилювалася про те, щоб дитина вранці не голодувала. А дитинка ледве-ледве ковтала ту кашу, бо  народилася "совою", і снідати так рано для мене завжди було справжньою карою. Проте з мамою не посперечаєшся. Можливо, згодом, коли я закінчу школу і  буду жити окремо, то згадуватиму ці родинні ранки з паруючою тарілкою каші на столі та чашкою чаю з лимонною долькою поруч, із якоюсь ностальгією. Але поки що мені всього шістнадцять. І я не поспішаю дорослішати.

Коли мама вийшла з кухні, я похапцем висипала рештки їжі зі своєї тарілки у миску нашого чорного кота Жорика. А той, виправдовуючи своє ім’я ( бо пожерти дійсно любив) тут же приховав сліди мого злочину, дочиста вилизавши свою мисочку. Я ж сполоснула тарілку під краном і з почуттям виконаного обов’язку попрямувала одягатися.

Підібрати підходящий гардероб для старшокласниці — справа непроста. Спершу потрібно виглянути на вулицю і оцінити погодні умови, потім подивитися, як одягнені перехожі. Далі — відчинити шафу і з глибокодумним виглядом роздивлятися її надра.

За таким заняттям мене застав тато, що, вже майже готовий виходити з дому, чекав на мене, аби підвезти до школи.

 — Марто, чому ти досі в негліже? — спитав суворо. Мій тато полюбляє такі старовинні слівця. “Негліже” — це значить, в домашньому одязі.

 — Я вже одягаюся, — пробурмотіла я, витягаючи з шафи вузькі джинси-скінні та червоний джемпер, розшитий намистинками. До них добре пасуватимуть високі черевики на шнурівці. І шкіряна куртка. А шапки я нібито не знайшла ( насправді шапка потрапила мені на очі найпершою, але я тут же замаскувала її купою футболок).

Коли тато зазирнув до моєї кімнати удруге, я вже фарбувала вії. Помаду наші вчителі не схвалювали, тільки легкий блиск для губ, ну, або ж гігієнічну, безколірну. Також я дістала з шухляди свого столу маленький флакончик духів, куплених на розлив на стихійному риночку, і щедро ними набризкалася.

Бідному татові доведеться потім провітрювати машину. Він навіть чхнув, коли я залізла до салону, подивився на мене у дзеркальце заднього виду і похитав головою, але нічого не сказав. Завів двигун, і автівка рушила з місця.

Я дістала з сумки підручник з історії і  заходилася читати параграф про універсали Центральної Ради. Щось нічого не лізло в голову, натомість я почала пригадувати вчорашній такий гарний день, і його по-справжньому феєричне закінчення.

Я літала, подумати тільки! Я вмію літати! Я не проста собі школярка, а справжня супергеройка! Буду з іншими містянами приходити на допомогу усім, хто того потребує!

***

 — Марто, ти що, заснула? — виявляється, ми вже приїхали, і тато докірливо дивився на мене, бо він  запізнювався на роботу, а я все ще сиділа, втупившись у книгу, але не прочитавши жодного абзаца. Мені було зовсім не до нудної історії, коли маю таке яскраве сьогодення!

Проте, коли почався перший урок ( а це була саме історія), довелося трохи понервувати. Вчителька Маргарита Юріївна довго водила пальцем по списку учнів у журналі, намічаючи для себе жертву. Кожен з нашого 11-А, пригнувши голову, сподівався, що якесь диво раптом перетворило його на людину-невидимку. Не була винятком і я. Затуливши обличчя підручником, вдавала, що старанно читаю, а насправді малювала на останній сторінці зошита фігуру хлопця з крилами. Виходило схоже — я завжди любила малювати. 

 — До дошки піде…

Всі дружно затамували подих, а дехто навіть очі примружив, сподіваючись, що таким чином Маргарита Юріївна обмине їх своєю увагою.

 — … Богдан Михайлишин!

Клас дружно видихнув, обличчя порожевішали. Відмінник Богдан незворушно поплентався до дошки, він завжди був у курсі, хто, де і що накоїв, і до чого це потім призвело. Хотіла б я мати таку круту пам’ять!

Сусідка по парті Яна зазирнула до мого зошита і зацікавилася малюнком:

 — Ух ти, який ангел, — прошепотіла трохи заздрісно. Сама вона малювала тільки квіточки і котиків, а людей не вміла.

 — А я вчора з хлопцем познайомилася, — недбало сказала я, розфарбовуючи “ангелові”, дуже схожому на Антона, крила простим олівцем.

 — Та ну? І коли ти встигла?

 — Як додому поверталася. На мене напали хулігани, а він заступився, — незрозуміло чому збрехала я. 

 — Ого! І не побоявся!

В голосі Яни пролунала іронія, мабуть, вона не дуже вірила, що все так і було.

 — Звичайно, — гордо відповіла я. — Антон дуже сміливий. Він нічого не боїться. Йому ті придурки так… на один зуб.

 — А скільки йому років? — запитала прагматична Янка. Можливо, сподівалася, що мій лицар виявиться якимось підстаркуватим дідуганом, і це зведе її заздрість нанівець. Але не на ту напала!

 — Років? Двадцять, — хутенько відповіла я.

 — То він десь вчиться? 

Ні, таки Яна зануда. Прямо, як моя мама —  та,  мабуть, якби дізналася, що мене вчора проводжав додому хлопець, теж закидала б питаннями про його рід до сьомого коліна, те, на кого він вчиться та куди збирається вступати…

 — Звичайно, — я задерла голову, немов мене щодня проводжали цілі натовпи старших хлопців-студентів. — Вчиться в університеті. На еколога. 

 — На еколога? Це він тебе, мабуть, із якоюсь тваринкою сплутав і кинувся рятувати, — зареготала подруга, аж вчителька підвела голову від журналу, у який щось занотовувала, й докірливо поглянула на нас із Яною.

 — Не хвилюйся, не сплутав, — гордо повідомила я. — Навпаки, сказав, що я дуже класна і особлива.

Нічого такого Антон не казав, хоча, з іншого боку, я й не збрехала — адже якраз він розповідав мені про містян та про те, чим вони відрізняються від навколишніх людей. А відмінні — якраз і значить —  особливі, не схожі на інших…

 — Хм, — Яна недовірливо покосилася у мій бік. — Може, скажеш, що ви ще й цілувалися з ним?