6

Коли я повернулася додому, то навіть дивно стало, що ось тут, у нашій квартирі, усе точнісінько так, як і було раніше. Шумить бойлер у ванній кімнаті, тато дивиться футбол по телевізору, мама “висить” на телефоні, з подругою обговорює остані плітки. А я тільки що літала високо в небі! І що після цього? А нічого — пішла мити посуд, як і обіцяла мамі.

Нудне це заняття, і я його страх як не люблю. Особливо, коли посуду багато після якогось застілля, як сьогодні. Кажуть, за такою рутинною роботою Агата Крісті вигадувала сюжети для своїх романів, ще й жартувала, що коли миє посуд, їй хочеться когось убити. А я, щоб трохи відволіктися, думала про тих таємничих містян. Хто вони? Звідкіля з’явилися у нашому місті? Чи, може, були тут завжди? Але чому я нічого про них не чула?

 Сполоснувши раковину після останньої вимитої тарілки, я витерла руки рушником та подалася до своєї кімнати. Мені сяйнула думка прочитати про містян в інтернеті. І чому я раніше  до цього не додумалася?

Але, коли набрала в пошуковику комп’ютера це слово, мене спіткало гірке розчарування. Вікіпедія, а слідом за нею й інші статті та джерела дружно писали, що містяни — це жителі міста. І все. Крапка. Більше нічого ні про Душу міста, ні про її охоронців. 

Ну гаразд, може, хоч про цю  Душу щось знайдеться? Пошуковик слухняно видав першим рядочком громадську організацію під такою назвою. Далі ще якісь публікації, що зовсім не нагадували розповідь Антона. І лише погортавши кілька сторінок, я знайшла статтю, яка, хоч і не проливала світла на те, чим є ця таємнича істота чи сутність, але давала мені деяку інформацію для роздумів.

“Місто —це просто населений пункт, чи щось значно більше? Є міста теплі, затишні, бажання їх відвідати не зникає, а є інші  — холодні, непривітні. Кожне з них має свій характер, його неможливо сплутати з якимось іншим, у якогось міста він чіткіший та яскравіший, а в якогось — невиразний, тьмяний. У кожного міста своя місія, своя мета: деякі  — центри культури, торгівлі, політики; інші несуть прикордонну варту, охороняють межі краю. І життя більшості міст розпочиналося з історії, яка згодом ставала легендою. Можливо, це і є та загадкова душа, що є у будь-якої живої істоти?Будівництво міста схоже з творенням світу, нібито з самого початку, від мрії, від першої цеглини. Логіка стародавнього будівництва була такою: сакральний центр — світ богів, серединний світ — світ людини, що підпорядковується певним законам, за мурами —“інший”, чужинний світ. Місце “світового центру” в стародавніх містах різних народів позначалося олтарем, святим деревом або стелою, а в інших  — таким центром ставав храм, який розташовувався, як у центрі міста, так і поза його межами, наприклад храм Неба в Пекіні, або мінарет Аль-Мальвія в арабській столиці ІХ століття Аль-Джафарія. Іноді в місті існувало два центри: духовний та цивільний. Усі головні, великі вулиці ведуть від центру або до нього, як шляхи до мети. На перехресті зустрічаються декілька вулиць, як символ вибору. А от провулок з ́єднує вулиці, поєднує декілька шляхів. Озеро площі виникає раптово, як глибокий подих розгортається в просторі. Символом захисту, чи прихистку завжди сприймалися мури, рови, вали. Навіть зараз, проходячи повз старовинні мури, відчуваєш їх потужну міць. Але повсякчас існував зв ́язок між містом та зовнішнім світом — це брами та мости, які несли в собі ідею гостинності, або неприступної суворості. Багато що змінилося з плином часу, але критерії містовлашування залишилися незмінними. Сучасній людині, як і за старих часів, потрібний простір, в якому вона буде почуватися в безпеці та комфортно, простір, де вона може безпечно жити та творити. Місто й зараз схоже на наше життя, воно і є нашим життям. Ми створюємо своє місто своїми мріями, вчинками, надбаннями, працею, любов ́ю.І душа міста  — це душа його мешканців, дзеркальне відображення їхніх вподобань та прагнень…”

Я зберегла для себе цю інформацію,  вмилася та почистила зуби, і лягла до ліжка. Адже завтра треба рано вставати. Понеділок —  день тяжкий, та ще й сім уроків, включно з алгеброю й геометрією, які я не любила.

Варто було мені лише покласти голову на подушку, як сон відразу огорнув мене і поніс на заколисуючих хвилях у якийсь інший, чудернацький світ. Я нібито йшла по залізничних шпалах серед високих пагорбів, зарослих лісом, а дерева саме вбиралися у перші зелені листочки, приємно пригрівало сонечко, і я ще здивувалася, що весна настала так швидко. Немовби ще й зима не почалася, лише осінь обриває листя з дерев… Але десь у глибині душі я розуміла, що це лише сон, а уві сні можливо все — навіть те, що весна приходить одразу після осені..

Несподівано у моєму сні з’явилася якась дивна істота. Це був невеликого зросту чоловічок — карлик чи гном, не знаю, як правильніше висловитися. Він був мені, ну, може, по пояс. Стояв трохи осторонь від рельсів, по яких я йшла, під опорою лінії електропередач, і дивився прямо на мене. Мені чомусь стало моторошно і я зупинилася.

Поки стояла й витріщалася на нього, дивний чоловічок раптом почав рости. Прямо на моїх очах він швидко випростувався, вже став таким, як я, на зріст, тоді ще вищим, потім уже вдвічі більшим… доки його патлата голова не загойдалася біля самої маківки електричної високовольтної лінії.

Мені стало страшно, я повернулася й побігла геть. Але тут відчула, що щось хапає мене і підносить високо в повітря. Виявляється, той монстр, якого вже карликом було неможливо назвати, бо вимахав він метрів з п'ять заввишки, простягнув довжелезну руку і з легкістю, немов метелика сачком, вполював мене. 

Величезні пальці міцно тримали мене за капюшон куртки, аж її комір почав врізатися в шию і я злякалася, що задихнуся. Я смикнула донизу "блискавку", і куртка розстібнулася. Ще один рух — і руки вивільнилися з рукавів. Я почала падати, і тут відразу згадала, що маю крила. Коли вони з'явилися у моєму сні — навіть не знаю, наче були завжди. Вони потужно розсікали повітря, а я сміялася і вказувала пальцем на монстра, котрий,  дуже невдоволений, махав ручищами і басовито ревів, але вже не міг мене упіймати.