5

Я стояла на краю даху, вірніше, то був і не дах, а лише бетонне голе перекриття, що, як грань велетенського куба, різко обривалося на чотири поверхи вниз прямо під моїми ногами. Мені було дуже страшно, і я що було сили вчепилася в  Антонову руку, сподіваючись, що він просто вирішив полоскотати мені нерви. Ну, не штовхатиме ж він мене донизу силоміць!

 — Чого ти так тремтиш? — спитав мене Антон. Тут, нагорі, вітер був доволі сильним, хоч і не холодним. Він розвівав моє волосся, так що воно лізло в очі й до рота, але я боялася відняти руку, щоб його поправити.

 — Дідько, я боюся висоти, — я мало не плакала. — Добре, ти мені показав цей чудовий краєвид, я вражена до глибини душі. Давай спускатися на землю.

 — Давай, — весело погодився він, відштовхнувся ногами від даху і без будь-якого попередження стрибнув униз, тягнучи мене за собою. Мені на мить перехопило подих, здавалося, земля наближається з шаленою швидкістю, і от-от зустріне мене далеко не м’якими обіймами.

 — Ой, ма… — тільки й устигла прошепотіти, подумки вже прощаючись із життям. 

Але раптом у моєму тілі щось змінилося. Я відчула дивне піднесення, немов десь із глибини мене виринули сотні і тисячі бульбашок, що спершу ніби пробігли по всіх судинах  прохолодним  вітерцем, а потім відізвалися легким поколюванням у пальцях рук та ніг ( як ото буває, коли з морозу заходиш до теплої кімнати). Цієї ж миті я відчула, як над моєю головою залопотіло щось схоже на парашут, і я заколивалася між небом і землею, хаотично рухаючи ногами й руками, мов метелик, якого несе невідь-куди сильний порив вітру.

Тут нагодився Антон, він ухопив мене за обидві руки і допоміг нарешті набути такої-сякої рівноваги.

Це було схоже на те, як дитина тільки вчиться плавати, починаючи з усіх сил бити руками й ногами по воді, і через те їй важко зрушити з місця. Але на поміч приходить дорослий, що підтримує її і допомагає призвичаїтися до нового для себе вміння. А потім потихеньку відпускає руки — і далі юний плавець уже долає відстань до берега сам.

Десь так відбулося й зі мною. За підтримки Антона я інстинктивно здогадалася, як треба рухатися, щоб не падати і не перекидатися, мов та  лялька-неваляшка,  а плавно ширяти в повітрі.

Я повернула голову через плече, щоб роздивитися, що то  за “парашут” тримає мене у повітрі… і аж рота роззявила від подиву. Бо побачила крила. Справжнісінькі, такі самі, як у Антона. Звідкіля ж вони взялися? Коли я стояла на краю даху, їх точно не було в мене за спиною. Антон теж нічого не встиг на мене начепили —  це факт. 

 — Це крила? — видихнула я, мало не звертаючи шию, від чого з незвички враз завалилася на бік, і Антонові довелося знову підставити мені плече, відтіснивши від високої тополі, в яку я мало не врізалася.

 — Атож, крила, я ж казав, що вони в тебе є, а ти не вірила, — пробурчав хлопець. — Ще й такий колір цікавий. Ні в кого таких не бачив. Обережно, ялинка! 

Зелена колюча лапа черкнула мене по обличчю, я вже впевненіше змахнула крилами і піднялася вище, залишаючи дерева внизу і збоку. Тепер переді мною було тільки небо з безліччю зірок — яскравих і ледь помітних неозброєним оком. Жовте кружало місяця витріщалося на мене з-за обрію, немов було здивоване, що хтось посмів посягати на його небесні володіння.

А я радісно засміялася, розправивши крила і ширяючи в легеньких потоках вітру. Це відчуття несподівано виявилося мені дуже знайомим. Точнісінько так бувало уві сні, коли ти без остраху робиш крок донизу з якогось пагорба і летиш, плавно знижуючись, над безкрайньою землею. Я завжди дивувалася, чому людям сняться такі сни? Можливо, це відгомін ще тих далеких часів, коли наші пра-пра-пра-пращури були якимись птахоподібними істотами? Так би мовити, генетична пам’ять?

А може, це все через те, що я тепер та, як її… містянка?

Треба хоч розпитати в Антона, що я тепер маю робити з цими крилами? Як їх сховати під одяг? Буде ж видно горб на спині! Батьки перелякаються…

І взагалі, що я повинна буду робити в цій новій для себе ролі? Хлопець казав — захищати якусь там Душу міста… Що це — людина чи потойбічна сутність? І які небезпеки їй загрожують? Питань було безліч, але під час польоту говорити зовсім не хотілося. Та й незручно було, бо вітер забивав подих і слова виходили переривчасті, немов після швидкого бігу.

Тому я летіла мовчки,  з цікавістю споглядаючи вогні міста, що миготіли унизу. Маленькими рухомими світлячками виблимували автомобільні фари, різнобарвними  електричними гірляндами сяяли вогні реклам, теплими іскорками зблискували вікна квартир та будинків, за кожним з яких протікало своє життя, люди займалися своїми звичними справами, навіть не здогадуючись, що високо над дахами, немов у повільному вальсі, кружляють дві невеликі постаті, в унісон змахуючи дужими крилами та весело сміються, дивлячись один на одного.

Я була у такому захваті від свого нового вміння, що, певно, могла б так кружляти у нічному небі дуже й дуже довго. Але більш розважливий Антон ухопив мене за руку, наблизився до мого обличчя й гукнув:

 — Пора спускатися! Дивись на мене і роби так, як я.

Я послухалася,  поворушила крилами, ледь-ледь згорнувши їх, і вслід за Антоном м’яко приземлилася на той же дах недобудованої споруди, з якої ми й почали свою незвичну мандрівку.

У світлі найближчого ліхтаря мені вдалося тепер детальніше роздивитися свої крила. Вони дійсно були цікавого кольору — не сірі, як у Антона, а набагато темніші, але й не чорні. Як чорне срібло — подумалося мені. Хоча невідомо, чи буває такий матеріал у природі? Але пір’їнки, що гладенько, одна до одної, лежали на згорнутих крилах, дійсно немов сяяли світлом, схожим на відблиск місяця на нічній воді, і в той же час самі залишалися темними. 

Я підняла праву руку і легенько торкнулася  лівого крила. Воно було м’якеньке і пружне, і я відчула власний дотик, хоч і торкнулася лише до пір’я.

 — Це тепер я увесь час буду з таким ходити? — здивовано спитала я. — За ними ж не буде видно на дошку тим, хто на задніх партах сидить…