3

А  справдешньою містянкою я стала у день свого шістнадцятиліття. Ось як це було. День народження у мене восени, якраз на це новомоднє свято Хелловін. Втім, я його ніколи не святкувала. Ні ліхтарики з гарбузів не вирізала, ні декоративну павутину по квартирі не розвішувала, і в відьмочку чи там вампірку не перевдягалася. Не подобалося мені це. А свій день народження святкувала, чому б і ні. 

Того дня батьки накрили для нас із подругами святковий стіл, а самі пішли на четвертий поверх до своїх друзів у гості, аби нам не заважати святкувати. Подруг у мене було небагато — всього троє —  Юля, Ксюша і Аліна. Звичайно, я могла запросити усіх своїх однокласників, але мені того не хотілося. Багатьох із них я терпіти не могла. Вони були галасливі, нахабні, часто обирали для себе жертву і починали методично тероризувати, дражнячи та роблячи їй різні капості.

Я сама ніколи не була об’єктом їхніх знущань, хоча завдяки своїй дещо відлюдькуватій поведінці і отримала репутацію “дивачки”. Але, пам’ятаючи, як я дала здачі одному хлопцеві, що збирався перевірити, чи ношу я бюстгальтер ( а провчити його було неважко, бо свого часу я трохи займалася у секції карате), до мене лізти перестали, від слова “зовсім”. 

Казали: “О,та, бєшена”. Ну що ж, таке прізвисько навіть трохи тішило моє самолюбство. Хоча насправді я не була якоюсь там Ксеною-принцесою-воїном. Звичайне дівчисько, яке вчилося середньо, зірок з неба не хапало, не балакуча, але й не тишко, не красуня, але й не чудовисько. Щось таке, середньостатистичне, сіра маса, те-се.

Так-от, коли мама запропонувала запросити всіх однокласників, “і хлопчиків також”, я зневажливо пирхнула. І тому на свято до мене прийшли лише троє подруг. Мабуть, вони були дещо розчаровані, що вийшла така собі дівоча вечірка. Бо на відміну від мене, поділяли думку моєї мами, що чоловіки в компанії повинні бути обов’язково. Бо так годиться. Але мені завжди було плювати на “годиться”. 

 — Коли я зустріну таких хлопців, яких не соромно буде запросити на свій день народження, я це зроблю, — філософськи зауважила я мамі на її нарікання.

 — Невже всі вони такі кепські? — сполошилася мама. — Он у наш час…

 Так, я вже не раз слухала її історії про те, що вона була найпопулярнішою дівчиною у школі, разом із хлопцями ганяла на велосипеді та грала у футбол. І на роботі працювала в чоловічій компанії. Тому їй було дивно, що в мене немає друзів-хлопців.

Але що я зроблю, як у моєму оточенні не було нормальних, всі якісь як із-за рогу мішком прибиті. 

Коли мама з татом пішли в гості, залишивши нас із дівчатами на самоті, ми сіли за стіл, налили в келихи шампанського, і я переповіла розмову з мамою.

 — Ну, я б не стала рівняти  усіх хлопців під один гребінець, — заявила Аліна. Вона була серед нас найкрасивіша, найбільш модно одягалася і вже рік, як зустрічалася з якимось жевжиком із сусідньої школи. — От мій Рустем…

Рустем, значить, бо я увесь час забувала, як звуть кохання усього її життя.

 — Твій Рустем — то виняток, — милостиво сказала я. У мене був день народження, тож я повинна була бути доброю. Не видавати ж на-гора свою думку, що у Рустема прищі на носі і замість сміху неприємне гигикання. А так, звичайно, він дуже милий, правда-правда…

Моя заява Аліну потішила, і натомість вона спробувала мене заспокоїти.

 — Ти, Мартусю, не переживай так, — сказала вона, відрізаючи собі чималий шмат торта. — Прийде час — і ти неодмінно зустрінеш свою істинну пару.

 “Істинну пару”,  треба ж. Мабуть, начиталася різного ширпотребу про кохання.

Хоча в глибині душі, мабуть, як і кожна дівчина, я мріяла зустріти якогось незвичайного хлопця, такого, щоб побачити його —  і серце — ух! — звалилося прямо у п’яти…

Бійтесь своїх бажань — казав хтось із філософів, бо вони мають звичку справджуватися…

***

Того вечора ми відривалися по повній програмі. Їли, пили, слухали музику, фоткалися і викладали знімки в Інстаграм, танцювали і дуріли. Не були п’яні, бо скільки там однієї пляшки шампанського на трьох ( та й ту ми не допили). Просто коли тобі щойно виповнилося шістнадцять, дуріти — це звичайний життєвий стан. Навіть для такого інтроверта і відлюдниці, як я.

О десятій годині, як ми й домовлялися, повернулись мої батьки, і дівчата почали збиратися додому. Я вирішила піти їх провести. По-перше, хотілося якось продовжити цей чудовий вечір, і ще трохи посміятися, перемиваючи кісточки знайомим. А по-друге, мені не хотілося прибирати зі столу. Домовилися з мамою, що це зробить вона, а я натомість помию посуд. Ну, добре. Треба ж якось платити за життєві задоволення.

З тим ми й вийшли надвір. Погода, як для пізньої осені, була досить непогана. Небо всіювали міріади зірок, під ногами тихенько шаруділо опале листя, було тихо і тепло. З-за сусіднього будинку неквапом підіймався величезний повний місяць, оповитий золотим серпанком. Хоч картини малюй із нього. Ми з дівчатами трохи пожартували на тему Хелловіна та повні —  про те, що десь усі відьмочки полетіли на шабаш, лише ми четверо залишилися. Наш сміх та стукіт підборів об асфальт весело відлунювали сонними вуличками. Де-не-де ще траплялися перехожі, але більшість наших краян о цій порі уже сиділи вдома. І тільки ми насолоджувалися теплим вечором, деревами, золотими у плямах світла від вуличних ліхтарів, і тим, що все життя у нас ще попереду, і в ньому буде до фіга і трішки різних приємностей. 

Провівши подруг ( усі троє жили в цьому ж районі, так що далеко йти не довелося), я повернула назад, до свого будинку. Йти було не страшно, бо ще ж не пізно, та й територія добре освітлювалася.  Лише в одному місці робилося трохи не по собі — там маячив корпус недобудованого дитсадочка, який почали споруджувати ще в дев’яності, та щось не склалося — і він так і залишився просто великою бетонною коробкою з темними проваллями вікон. Споруда була оточена дерев’яним парканом і поступово заростала кущами та чагарниками, навіть на даху вже встигли піднятися маленькі деревця.