2

Коли я того дня прийшла додому, то підійшла до великого дзеркала у батьківській спальні, зняла футболку і, повернувшись до люстерка спиною, почала уважно вивчати її на предмет тих самих крил. Звісно, нічого не знайшла, хіба лопатки, що витикались двома гострячками ( бо в дитинстві я була худюща, хоч анатомію за мною вивчай).

Може, про ці крила казала Королева голубів?

Я  спробувала торкнутися лопаток, щоб перевірити, чи не з'явилося на них нічого цікавого. За таким заняттям — я вигиналася перед дзеркалом, пробуючи дістатися до власної спини, мене й застала матуся.

— Що ти робиш, Марто? — здивувалася вона.

— Дивлюся, чи не виросли в мене крила…

— Знову мультиків про фей надивилася? — мама лагідно погладила мене по голові.

Мені справді дуже подобався диснеївський мультфільм, де героїнями були феї. Проте цього разу він був ні при чому.

— Ні, мені таке сказала Королева голубів!

Мама здивовано підняла брови:

— О, це щось новеньке! Такої вигаданої подруги в тебе досі ще не було!

— Королева не вигадана, а справжня!  — пояснила я їй таким тоном, яким дорослі спілкуються з малими нерозумними дітьми.

І змалювала всю ситуацію, у яку я потрапила, а також нашу із Королевою розмову.

— Марто, твоя спина тут ні до чого, — посміхнулася мама. — Та жінка просто міська божевільна. Вона любить розповідати довірливим дітям усілякі дурниці. Але ти до неї краще не підходь.

— Вона може мене з'їсти? — сполошилася я.

— Ні, звичайно, що ти тут собі придумуєш!

Потішена тим, що небезпека мені не загрожує, я пішла обідати і скоро зовсім забула про дивну жінку.

***

Другий "дзвіночок" продзвонив, коли мені було вже дванадцять. Я того року дуже різко підросла, витягнулася, і тепер нагадувала не мале гидке каченя, а цибате дитинча страуса.

Одного дня у мене дуже почали свербіти лопатки. Прямо неначе я на сонці згоріла. Побачивши, що я сиджу і чухаюся, мама розхвилювалась і повела мене до лікаря.

Хто знає лікарів із нашої районної поліклініки, той мене зрозуміє. Я сиділа на пошарпаному топчані, а молоденька лікарка уважно вивчала мою спину, навіть через лупу щось там розглядала.

— Я нічого не бачу, — зрештою змушена була признатися вона. — Дівчина цілком здорова. Втім, я призначу вам вітаміни… Нехай Марта менше нервується, і все буде добре! Я думаю, там був якийсь конфлікт у школі, що наклався на вроджену схильність до алергії. Тримайте рецепт на антигістамінну мазь, застосовуйте її вранці та увечері!

Я старанно вживала вітаміни і мазала спину пахнучим аптекою кремом. І поступово свербіння не те, щоб зовсім минуло, ні, просто воно стало ледь помітним, а може, я звикла до нього?

І так продовжувалося, поки мені не виповнилося чотирнадцять. Тоді я поїхала до літнього табору, який знаходився на морському узбережжі.

Разом зі мною в одну зміну відпочивала моя однокласниця Каріна.

Не сказати, щоб ми були в школі такими вже близькими подругами ( якщо чесно, у мене взагалі не було кращої подруги, самі лише приятельки). Але тут, у таборі, серед чужих людей, ми, хочеш не хочеш, потоваришували. Жили в одній кімнаті, наші ліжка стояли поруч, і вечорами після відбою ми тишком-нишком ділилися одна з одною своїми секретами. Разом ходили на дискотеку та на пляж. 

І от саме Каріна зробила те відкриття, яке надзвичайно здивувало мене. Коли ми вперше після приїзду до табору перевдягнулися в купальники і подалися в супроводі виховательки на пляж, Каріна тицьнула пальцем у мою голу спину:

— О, предки дозволили тобі зробити тату? Вітаю! Виглядає стильно!

— Що? — перепитала я, виймаючи з вуха навушник плеєра ( бо подумала, що щось не розчула).

— Та ж тату в тебе на спині! Такі симпатичні крильця! Я теж такі тепер хочу! Але мені не дозволять, я більше, ніж упевнена…

Вибачившись перед подругою, я миттю кинулася в туалет та підбігла до великого дзеркала, що знаходилось поблизу умивальника. Повернулася до нього спиною. І побачила їх! Це справді нагадувало тату — невелике стилізоване зображення  крил, ніби нанесене на шкіру  темно-синьою тушшю.

Але найдивнішим було те, що жодного тату я не робила і ніколи не збиралася робити! 

Хіба що мене викрали інопланетяни, приспали і під наркозом проводили наді мною якісь експерименти?

Чесно кажучи, ця чудернацька версія була тоді єдиною, яку я змогла придумати.

Не для Каріни, ні, для себе. Бо подрузі я недбало пояснила : "Ой, то малюнок хною, він тимчасовий, скоро змиється".

Але насправді той малюнок не змився ні після двотижневого купання в морі, ні набагато пізніше. Він залишився зі мною назавжди...